— Моя мама? — Артем зло всміхнувся. — Вона все життя мені віддала. А ти хто така? Прийшла в нашу сім’ю і тепер намагаєшся посварити мене з найближчою людиною.
Перед нею стояв уже не той чоловік, у якого вона колись закохалася. Перед нею була чужа людина — напружена, зла, готова захищати матір від усього, навіть від правди.
— Я не намагаюся вас посварити, — сказала Ніна тихо. — Я хочу спокійно жити й ростити здорову дитину.
— Тоді навчися поважати мою матір. І якщо я ще раз почую від неї скаргу, сама винна.
Він розвернувся й вийшов, голосно грюкнувши дверима.
Ніна залишилася біля раковини. Холодна злість поступово змінилася ясністю. У ту мить вона зрозуміла: любов пішла. Не зникла раптово, не обірвалася в один день. Її довго гасили байдужістю, брехнею, зрадою. Тепер на її місці була порожнеча.
Вона взяла телефон і набрала батька.
— Тату, мені потрібна допомога, — сказала вона, щосили стримуючи голос. — Дуже потрібна.
Ігор Степанович приїхав наступного дня, поки Артем був на роботі. Він увійшов, подивився на змарніле обличчя доньки, на її згаслі очі й не став ставити зайвих запитань.
— Показуй, — сказав він, сідаючи за кухонний стіл.
Ніна мовчки поставила перед ним ноутбук і підключила носій із записами.
Вони дивилися все. Ігор Степанович не перебивав, тільки вилиці в нього кам’яніли дедалі сильніше. За довгі роки роботи у слідстві він бачив різне людське дно, але одна річ — чужі історії, і зовсім інша — коли це стосується твоєї доньки й онука.
Особливо він похмурнів, коли побачив сукню й парфуми.
Після останнього запису він довго мовчав, дивлячись у згаслий екран.
— Ну що ж, — нарешті сказав він. — Акторка дешевого театру. І син у неї вдячний глядач.
— Що мені робити, тату?
— Іти, — відповів він одразу. — Не сперечатися, не доводити, не сподіватися. Від таких людей не йдуть красиво — від них рятуються.
— Куди? Квартира оформлена на Артема. Я майже не працюю, Сьома маленький…
— До мене. Мій дім — твій дім. З майном розберемося пізніше. Зараз головне — вивезти тебе й дитину звідси.
План був простий: без сцен, без з’ясувань, швидко й тихо.
Але ввечері Ніна все ж вирішила дати Артемові останній шанс. Дочекалася, коли Раїса Павлівна піде до кімнати, і підійшла до чоловіка.
— Артеме, я хочу, щоб твоя мама поїхала.
Він підвів очі від телефона.
— Що?
— Вона гостює майже місяць. Її допомога нам більше не потрібна. Вона не допомагає, вона руйнує наше життя.
— Це ти все руйнуєш, — різко сказав він. — Мама приїхала заради нас. Заради онука. А ти її виживаєш.
— Вона курить у квартирі, бреше тобі, налаштовує тебе проти мене й псує мої речі.
— Неправда! — Артем схопився. — Ти все вигадуєш. Мама не така.
Ніна дістала телефон і ввімкнула запис, де Раїса Павлівна розмовляла з Людмилою. Артем дивився на екран. Його обличчя змінювалося.
— Це… просто розмова, — пробурмотів він, уже не так упевнено. — Вона зірвалася.
— А це теж просто зірвалася?
Ніна ввімкнула запис із сукнею й парфумами.
Артем мовчав. Він дивився, як його мати топче сукню його дружини, і не знаходив слів.
— Може, це монтаж? — нарешті вичавив він.
Ніна гірко всміхнулася.
— Тобі справді легше повірити в монтаж, ніж визнати, що твоя мати мене ненавидить?
Він опустив погляд. Ніна бачила, як у ньому борються очевидність і звичка виправдовувати Раїсу Павлівну. Але вибір він однаково зробив.
— Навіть якщо це правда, — сказав він глухо, — вона моя мати. Я не можу її вигнати. Вона літня, хвора жінка.
— Вона не хвора, Артеме. Вона маніпуляторка. А ти — її слухняна іграшка.
— Замовкни! — він ступив до неї так різко, що Ніна відступила. — Не смій так говорити про мою матір.
У дверях з’явилася Раїса Павлівна. Звісно, вона все чула. На її обличчі здригнулася майже непомітна усмішка.
— З якого дива ти розпоряджаєшся моєю матір’ю? — вигукнув Артем.
Удар припав по щоці. Ніна похитнулася. На секунду в кімнаті зависла тиша.
Свекруха не вимовила ні слова. Тільки кутики її губ ледь піднялися.
Ніна випросталася, приклала долоню до палаючої щоки й подивилася на чоловіка з таким спокоєм, що той розгубився.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Тепер запитань не лишилося.
Наступного дня, коли Артем пішов на роботу, а Раїса Павлівна вирушила по магазинах, Ніна почала збиратися. Ігор Степанович приїхав із валізами й коробками. Вони діяли швидко: спершу речі Сьоми — одяг, ліки, іграшки, візочок, ліжечко. Потім документи, ноутбук, одяг Ніни, кілька пам’ятних дрібниць.
Вона дивилася на квартиру, яку колись облаштовувала з любов’ю, і не відчувала нічого, крім утомленої відрази. Кожна річ нагадувала про те, як довго вона намагалася втримати те, чого вже не існувало.
На кухонному столі Ніна залишила ключі й коротку записку:
