За два дні розкішний позашляховик звернув із головної траси на вузьку дорогу, що вела до невеликого села у віддаленій області. За вікном миготіли старі дерев’яні хати, городи, березові гаї й безкрає поле.
— Ми приїхали, — коротко сказав водій.
Марина глянула у вікно. Вона чекала побачити бодай охайний котедж. Але перед нею стояв старий дерев’яний будинок із перекошеним парканом.
На подвір’ї працював чоловік. Високий. Широкоплечий.
У потертій куртці. Із забрудненими землею руками. Він спокійно рубав дрова.
Саме так виглядав її майбутній чоловік. Це неможливо. Андрій підвів голову.
Їхні погляди зустрілися. У його очах не було ні захвату, ні збентеження. Він просто спокійно подивився на дівчину, ніби давно чекав на її появу.
Потім увіткнув сокиру в пеньок і підійшов ближче.
— Добрий день.
Марина навіть не відповіла. Вона оглядала його з голови до ніг. Жодного дорогого годинника. Жодної охорони.
Жодних ознак багатства. Звичайний сільський чоловік.
— Отже, це ви, — нарешті промовила вона.
— Андрій. — Він простягнув руку.
Але Марина проігнорувала цей жест.
— Ви розумієте, що відбувається?
— Розумію.
— Тоді чому погодилися?
Андрій ненадовго замислився.
— Бо іноді людям доводиться виконувати давні обіцянки.
Ця відповідь лише ще дужче її розлютила.
— Які ще обіцянки?
— Не сьогодні.
— Чудово. Отже, всі знають більше за мене.
Він нічого не сказав. Натомість спокійно взяв її валізу.
— Проходьте. Скоро стемніє.
Вона різко вихопила ручку валізи.
— Я сама.
Увесь вечір минув у цілковитому мовчанні.
Будинок виявився чистим, але дуже простим. Старий дерев’яний стіл. Книжкова шафа.
Піч. Кілька фотографій без підписів. І дивна деталь.
Попри бідну обстановку, всередині все було ідеально впорядковано. Кожна річ лежала саме там, де мала бути. Ніби господар звик жити за суворими правилами…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
