Він увірвався до відділення інтенсивної терапії, щиро сподіваючись на емоційне возз’єднання. Про цю мить він відчайдушно мріяв щоночі протягом усього останнього року. Але реальність, з якою він зіткнувся в палаті, виявилася нестерпно жорстокою й холодною.
Коли він увійшов, Єлизавета сиділа на лікарняному ліжку, обхопивши себе руками. Вона монотонно гойдалася з боку в бік, ніби намагаючись заспокоїтися. Підвівши на чоловіка очі, вона не виявила жодних ознак упізнавання.
Для змученої Єлизавети її власний наречений став цілковитим, моторошним незнайомцем. Психіатри делікатно пояснили Веніамінові, що пам’ять жінки відкинула її далеко назад у часі. Вона пам’ятала лише уривки свого безтурботного дитинства й далекі шкільні роки.
У її свідомості зберігся смак яблучного пирога, який колись пекла її бабуся. Однак останні кілька років її життя були ніби безжально вирізані гострим скальпелем. Вона не пам’ятала ні підготовки до весілля, ні коханого чоловіка, ні моменту викрадення.
Спроби детективів провести перший офіційний допит зазнали повного краху. Слідчі відчайдушно намагалися отримати хоча б приблизний опис безжального викрадача. Але травмована жінка категорично не йшла на контакт і майже весь час мовчала.
Коли вона все ж відкривала рота, то вимовляла лише одну дивну фразу. Вона монотонно повторювала: «Він приносив воду, коли гасло світло». Ця моторошна фраза стала першою реальною зачіпкою для досвідчених профайлерів.
Однак найжахливішим аспектом ситуації залишалася непередбачена вагітність Єлизавети. Детальне медичне обстеження офіційно підтвердило, що жінка перебуває на сьомому місяці. Така тривала ізоляція робила біологічне батьківство Веніаміна абсолютно неможливим.
Це логічно означало лише одну моторошну обставину. Невідомий злочинець не просто замкнув свою жертву в бункері й пішов. Він регулярно, протягом багатьох місяців, таємно навідував безпорадну бранку…
