У старій, іржавій бляшаній коробці з-під чаю маніяк дбайливо й педантично зберігав речі вбитих ним жінок. Дорога запальничка Антоніни, золотий кулон Ірини, автомобільні ключі Світлани й ділова візитівка Марини. Ці звичайні предмети були для нього не матеріальними цінностями, а справжніми скальпами переможених ворогів.
У темному сараї також знайшли докладну карту регіону, густо поцятковану зловісними червоними хрестами. Саме так він скрупульозно позначав місця, де кидав машини й надійно ховав понівечені жіночі тіла. Ще кілька таких самих хрестиків стояли в нових районах, де лише планувалося чергове криваве полювання.
Комплексна судово-психіатрична експертиза офіційно визнала Андрія Кравцова цілком осудним. Кваліфіковані лікарі діагностували в нього вкрай тяжкий, невиліковний дисоціальний розлад особистості. Пацієнт був геть позбавлений базової емпатії, найменшого співчуття й будь-якого почуття провини.
Він прекрасно, в деталях усвідомлював усі свої дії й вважав їх абсолютно правильними, єдино вірними. Гучний, резонансний судовий процес зі зрозумілих причин проходив за щільно зачиненими дверима. Оприлюднені жахливі деталі злочинів виявилися надто шокуючими для сприйняття широкої публіки.
На довгих слуханнях підсудний поводився гранично спокійно, але відверто й зухвало виклично. Він принципово жодного разу не подивився на тихо ридаючих родичів своїх жертв у залі. Зате маніяк не зводив легкої, знущальної півусмішки з обличчя судді, ніби відверто нудьгуючи на трибуні.
Коли цьому виродкові за протоколом надали останнє слово, він голосно вимовив лише одну фразу. «Мені щиро шкода лише того, що я не встиг зробити більше», — байдуже кинув він у притихлу залу. Суворий, безкомпромісний вирок був цілком передбачуваним і жодному оскарженню не підлягав…
