Найвищу міру покарання через чинний державний мораторій передбачувано замінили довічним ув’язненням. Жорстокого вбивцю етапували до найсуворішої острівної в’язниці для особливо небезпечних, невиправних злочинців. Там його цуралися й панічно, до тремтіння боялися навіть найматеріші, закоренілі рецидивісти.
Повна, нелюдська байдужість маніяка до погроз, холодного карцеру й власного життя лякала абсолютно всіх. Навколо нього швидко утворилася щільна, відчутна аура первісного, тваринного жаху. Він ні з ким не розмовляв і весь свій відведений час безвилазно проводив в одиночній камері.
За скупими словами тюремних наглядачів, цей страшний в’язень так і не виявив ані найменшої тіні каяття. Для жителів усього величезного столичного регіону прізвисько «Цеглина» стало моторошним, загальним символом тієї епохи. Це був складний час, коли болісний злам старих порядків породжував справжніх, безжальних чудовиськ.
Люди, остаточно розчавлені злиднями, заздрістю й власною всепоглинальною ненавистю, знаходили лише один вихід. Вони холоднокровно, без жалю забирали життя тих, хто здавався їм бодай трохи успішнішим і щасливішим. П’ять жорстоко зруйнованих доль і десятки назавжди зламаних сімей — таким був страшний підсумок цієї безглуздої бійні.
Саме такою, кривавою й безжальною, була ціна «вищої справедливості» у спотвореному розумінні колишнього дитбудинківця. Андрій Кравцов так і не зумів знайти своє місце в холодному світі, що відкинув його. Він назавжди залишився в кримінальній історії як один із найжорстокіших і найбезсердечніших катів свого часу.
