— спитала вона хрипким голосом, не обертаючись. Затягнулася. Червоний вогник відбився в темному склі вікна.
Віктор зробив крок уперед. Підошва черевика з вологим скрипом проїхалася по ламінату.
Марина різко обернулася. Сигарета випала з розтиснутих пальців, ударилася об край стільниці й покотилася по білому каменю, залишаючи сірий попелястий слід. Келих вислизнув із руки. Тонке скло розлетілося вщент від удару об підлогу. Темно-червоні бризки віялом розлетілися по світлих дошках і осіли дрібними краплями на носках брудних черевиків Віктора.
Вона втиснулася в спинку стільця. Тонкий шовк халата натягнувся.
Віктор зупинився за метр від неї. Він мовчки подивився на уламки біля своїх ніг. Потім перевів погляд на стільницю. Поруч із пляшкою вина лежав тонкий пластиковий файл. Крізь прозору плівку просвічував аркуш щільного паперу з синьою печаткою.
— Іди геть, — ледь чутно мовила Марина. Вона судомно потягнулася до стільниці, намагаючись накрити файл долонею.
Віктор перехопив її зап’ястя. Його пальці стиснулися на тонкій кістці поверх шовкового рукава. Шкіра Марини під тканиною була обпікаюче холодною. Він без ривка, але з непереборною силою відвів її руку вбік і вільною рукою витяг папір із файла.
Договір цесії. Відступлення права вимоги за іпотечним кредитом. Покупець — будівельна компанія, дочірнє підприємство заводу. Продавець — банк. Нижче був прикріплений касовий ордер на переказ суми, утричі більшої за залишок боргу. Призначення платежу — матеріальна допомога сім’ї загиблого працівника. Підписи й печатки стояли вчорашнім числом.
— Де синя флешка? — голос Віктора пролунав рівно й сухо.
Марина смикнула рукою, намагаючись вирватися. Віктор одразу розтиснув пальці. На її зап’ясті лишився вологий брудний слід від його рукавички.
— Яка флешка? Я не знаю ні про яку флешку, — вона відвела погляд, втупившись у розбитий келих. Груди під халатом важко здіймалися. — Ти вдерся в мою квартиру. Я викличу поліцію.
— Ільїн забрав її? — Віктор поклав договір назад на стіл. Дістав із кишені сталеву запальничку. Метал із важким стуком ліг на кам’яну стільницю поруч із сірою доріжкою попелу.
Марина здригнулася від звуку.
— Мені треба на щось жити, Вітю! — її голос зірвався, ставши високим і різким. Вона обхопила себе руками за плечі. — Льошу не повернути! А в нас іпотека ще на п’ятнадцять років! Ти б її виплачував? Ти зі своєю зарплатою автомеханіка?..
