Віктор стояв навпроти. Його права рука опустилася в кишеню. Пальці намацали холодну сталь запальнички.
Коліщатко провернулося. Сухе металеве клацання.
Ільїн здригнувся від звуку. Він відкрив шухляду ширше, витяг ще дві пачки. Кинув їх до решти.
— Десять, — хрипко додав директор. На його лобі виступив піт. Комір білої сорочки потемнів від поту.
Клацання. Іскри. Вогню не було.
Віктор мовчки дістав свій телефон. Розблокував екран. Поклав його на стіл перед Ільїним, поруч із грошима й вимазаним у солідолі металом. На екрані світилося підтвердження відкладеного надсилання.
Ільїн нахилився вперед. Його зіниці звузилися, читаючи адресатів і час надсилання — 8:00 ранку.
— Листи підуть самі, — рівно сказав Віктор. — Оригінали я забираю із собою. Вранці це буде на столах у прокурора й в УВБ. Якщо зі мною щось станеться — вони підуть ще раніше.
Ільїн повільно відкинувся на спинку крісла. Його руки безвільно опустилися на бильця. Обличчя стало сірим, погляд скляним, втупившись у брудний слід на шкіряному бюварі.
Тиша в кабінеті тривала три хвилини. Її порушував лише рівний шум кондиціонера.
Віктор забрав свій телефон, документи й сталеву деталь назад у кишеню. Розвернувся й підійшов до дверей. Повернув ключ, відмикаючи замок. Вийшов у коридор, залишивши стулку відчиненою.
Він спускався сходами. Кроки гулко відлунювали в порожній будівлі. Ніхто не біг йому назустріч. Ніхто не кричав. Надворі повітря було морозне й чисте. Віктор сів у машину, завів двигун і виїхав за ворота.
За пів години він зупинився біля свого гаража. Навісний замок висів на вставленому цвяху, як він його й залишив. Віктор розчинив стулки.
Нападники сиділи на підлозі в тих самих позах. Кравчук дивився в підлогу каламутним поглядом. Буран лежав на ватяній ковдрі, поклавши морду на витягнуті лапи. Побачивши Віктора, собака підвів голову й глухо гупнув хвостом об бетон…
