Віктор узяв із верстака ніж Кравчука. Підійшов до охоронців. Одним рухом розрізав пластикові стяжки на їхніх щиколотках. Руки залишив зв’язаними за спиною.
— Геть звідси, — неголосно сказав Віктор.
Люди насилу підвелися. Спотикаючись і ковзаючи по розлитій оливі, вони вийшли в темряву гаражного кооперативу, розчиняючись у передсвітанковому тумані.
Віктор кинув ніж на верстак. Підійшов до раковини. Ретельно вимив руки господарським милом, змиваючи залишки машинної оливи й в’їдливого бруду. Витер долоні чистим шматтям.
Він підійшов до собаки. Опустився на одне коліно. Буран шумно видихнув і поклав важку голову йому на плече. Жорстка шерсть пахла сирістю. Віктор поплескав пса за вухом.
Дістав із кишені запальничку. Метал зігрівся від тепла його тіла. Глибока подряпина на кришці блиснула у світлі тьмяної лампи. Віктор відкинув кришку. Великий палець із силою крутанув рифлене коліщатко.
Сніп іскор ударив у почорнілий гніт. Пролунав легкий хлопок.
Рівний, яскравий жовтий вогник спалахнув у напівтемряві гаража. Полум’я не тремтіло. Воно освітила втомлені очі Віктора й жовті очі собаки. Віктор дивився на вогонь кілька секунд, відчуваючи приємне тепло.
Потім із брязкотом захлопнув кришку. Підвівся, взяв брезентовий повідець і вимкнув світло. Ззовні починався ранок.
