Віктор кинув телефон на верстак. Подивився на першого нападника — той сидів на підлозі біля стіни, обхопивши руками зламану щелепу.
У кутку гаража лежали товсті пластикові стяжки. Віктор методично стягнув обом нападникам руки за спиною й щільно зафіксував щиколотки. Кравчук не пручався. Він лежав на підлозі й важко дихав ротом, пускаючи рожеві криваві бульбашки.
Віктор підійшов до технічної раковини. Відкрив кран. Крижана руда вода вдарила по емалі. Він ретельно вимив руки, змиваючи липку чужу кров і бруд. Витер долоні об чисте шмаття. Дістав із кишені запальничку. Коліщатко провернулося. Сухе клацання. Немає вогню.
Він повернувся до Бурана. Пес важко дихав. Віктор мовчки поплескав собаку по загривку. Собака ткнувся вологим носом у його стегно.
— Чекай тут, — коротко сказав Віктор, указуючи на стару ковдру. Буран слухняно опустився на свою підстилку.
Віктор вийшов із гаража. Замкнув несправний навісний замок на дужках стулок воріт, вставивши уламок цвяха. Сів у машину. Увімкнув фари. Двірники змахнули з лобового скла налиплий шар снігу. Попереду була остання поїздка на завод.
Дощ перейшов у дрібну, січну мжичку. Двірники старої машини рипіли по склу рівним, монотонним звуком. На під’їзді до промислової зони міські ліхтарі закінчилися. Дорогу освітлювали лише тьмяні жовті лампи на бетонних стовпах уздовж безкінечного бетонного паркану з колючим дротом.
Східні ворота заводу були розчинені навстіж. Смугастий металевий шлагбаум стирчав угору. У будці охорони було темно. Віктор вимкнув фари й повільно заїхав на територію. Шини зашурхотіли по мокрому шлаку. У повітрі висів щільний, важкий запах сірки, вугільного пилу й розпеченого металу. Десь у глибині території глухо гули трансформаторні підстанції й шипіла пара, що стравлювалася.
Адміністративний корпус височів темною скляною коробкою. Світло горіло лише в одному вікні на третьому поверсі…
