Зараз дітям три роки. Вони пішли в садок, в одну групу. Даня на пів голови вищий за Соню, серйозний, упертий, зі звичкою все роздивлятися, перш ніж щось зробити. Соня тонка, швидка, чутлива, може раптом розплакатися через зім’яту стрічку і за хвилину вже сміятися так дзвінко, що виховательки усміхаються.
— З вашою двійнею зручно, — казали мені в садку. — Привів обох, забрав обох.
Я сміялася. Зручно — це як подивитися. Тільки мати двійнят знає, що означає, коли захворів один і наступного дня температурить другий. Коли плаче один, другий прокидається і підхоплює. Коли вночі ти встаєш до одного, а за п’ять хвилин кличе другий. За ці роки я жодного разу не спала всю ніч поспіль. Але варто було їм уранці обійняти мене за шию — і втома ніби відступала.
У Романа останніми роками справи йшли гірше. Будівельний бізнес просів, замовлень стало менше, він дедалі частіше приходив додому замислений. Казав, що, можливо, треба змінювати напрям, шукати щось нове.
— Вирішуй, як вважаєш за потрібне, — відповідала я. — Удома я все прикрию.
Він подивився на мене тоді уважно й сказав тільки:
— Я знаю.
У цих двох словах було більше довіри, ніж у багатьох попередніх обіцянках. Я раптом зрозуміла: він уже не уявляє дім без мене. Не тому, що я народила йому дітей. А тому, що стала частиною його щоденної опори — тієї, яку не помічають, поки вона тримає.
Минулого Нового року він випив більше, ніж звичайно. Сидів на дивані, діти вже спали, у кімнаті пахло мандаринами й вистиглим чаєм. Він узяв мене за руку й сказав те, чого тверезим, мабуть, ніколи б не вимовив:
— Оксано, я красиво говорити не вмію. Але ти не тримай на мене зла. Я тоді багато зробив неправильно.
— Що саме?
Він усміхнувся винувато.
— Брехав. Приховував. І дозволив тій жінці дістатися до тебе.
— Колишній дружині?
Він кивнув. Потім, збиваючись, розповів, що вона дзвонила йому, просила зустрітися, говорила про минуле, про те, що вони могли б усе повернути. Він відмовився. Вона погрожувала скандалом. Він намагався зупинити, але не зміг. Коли я була вагітна, вона все-таки прийшла.
— Ти міг попередити мене, — сказала я.
— Міг. Але злякався. Думав, буде гірше. А стало гірше саме тому, що мовчав.
Він стиснув мою руку.
— У мене з нею нічого немає. Моя сім’я — ти й діти. Тільки ви.
Він був п’яний, говорив нерівно, але я почула правду. Не ту красиву правду, яку вимовляють заради примирення, а втомлену, просту. Тієї ночі він заснув на дивані, а я сиділа поруч і дивилася на його обличчя. Йому вже перевалило за п’ятдесят. Сивини стало більше, зморшки прорізалися глибше. Він уже не здавався тим упевненим чоловіком, якого я колись зустріла в ресторані. Переді мною лежала звичайна людина, яка вміє міняти дітям підгузки, вставати ночами, помилятися, боятися, брехати і потім запізно просити пробачення…
