— спитала Наташа.
— Ні, — сказала Лера. — Просто знайомий.
Вона вийшла в коридор і зупинилася біля вікна. Біопсія. Онкологія. Результати до кінця тижня. Усе стало на свої місця. І втома в його голосі, і те, як він вимовив слово «аналізи», і те, як він сидів на кухні з прямою спиною, але з поглядом людини, яка тримає щось важке й не збирається цього показувати.
Вона не мала права знати це. Вона не була його лікарем, не була його знайомою офіційно. Вона була жінкою, яка повернула портмоне й випила кави. Але вона знала. І це щось змінило.
У п’ятницю ввечері, через три дні після першої зустрічі, Лера зателефонувала на номер із візитки. Він відповів після другого гудка.
— Слухаю.
— Артеме, це Валерія. Я повертала вам портмоне в понеділок.
Коротка пауза.
— Я пам’ятаю вас, — сказав він. — Добрий вечір.
— Добрий. Я телефоную з дещо дивного приводу.
Вона говорила спокійно, бо заздалегідь вирішила, що саме скаже.
— Я медсестра в терапії, і в мене є знайомий лікар в онкологічному відділенні. Якщо вам потрібна консультація до отримання результатів, неофіційна, просто поговорити з людиною, яка розуміється… Я можу домовитися.
Тиша була довшою, ніж після першої репліки.
— Звідки ви знаєте про онкологію? — спитав він. Не різко, але точно.
— Ви самі сказали, що здавали аналізи в нашій лікарні, — відповіла вона рівно. — А я там працюю. Неважко скласти докупи.
Це було не зовсім правдою і не зовсім брехнею. Він подумав. Вона чула його дихання в слухавці.
— Дякую за пропозицію, — сказав він нарешті. — Я справляюся.
— Добре, — сказала вона. — Тоді просто, якщо знадоблюся — телефонуйте. Ви мені це самі сказали в понеділок.
Він тихо всміхнувся. Вона це почула.
— Сказав. Ви несподівано прямолінійна людина, Валеріє.
— На роботі це корисна якість.
— І не тільки на роботі, я думаю.
Вони ще трохи поговорили — ні про що особливе: про роботу, про те, як важко чекати будь-яких медичних результатів. Він говорив коротко, але не відсторонено. За 20 хвилин вони попрощалися. Лера поклала телефон на стіл і посиділа тихо. Контакт було відновлено. Тепер вона існувала в його телефоні не як випадкова жінка з парковки, а як людина, якій можна зателефонувати.
У суботу він зателефонував сам. О пів на дванадцяту дня.
— Валеріє, добрий день. Ви сьогодні працюєте?
— Ні, вихідний.
— Тоді, якщо ви не проти, у місті є кав’ярня на річковій набережній. Я хотів би пригостити вас нормальним сніданком. Не домашньою кавою об одинадцятій вечора після робочої зміни.
Вона засміялася коротко й, здається, трохи несподівано для самої себе.
— О котрій?
— О першій, якщо зручно.
Кав’ярня на річковій була з тих місць, куди Лера раніше не заходила. Не тому, що не знала, а тому, що на медсестринську зарплату такі місця не вписувалися в звичний маршрут. Великі вікна, дерев’яні столи, негучна музика. Артем уже був там, коли вона прийшла. Сидів біля вікна з телефоном, але прибрав його одразу, щойно побачив її. Він підвівся. Це був жест з іншого часу. Не награний. Просто так, як його, видно, виховали. Або як він виховав себе сам.
— Радий, що прийшли, — сказав він.
— Рада, що запросили.
Вони сіли. Офіціант приніс меню. Артем замовив не дивлячись. Видно, бував тут раніше. Лера взяла каву й круасан. Він замовив те саме і яєчню.
— Ви живете в цьому районі?
