— Так, Валерія.
Він вимовив ім’я так, як вимовляють слово, яке перевіряють на вагу.
— Дякую вам. Серйозно. Там була картка, яку не відновити швидко, і документи, які я не хотів би шукати заново.
— Усе гаразд, — сказала вона.
Він відчинив двері. Вечірнє повітря було прохолодним.
— Якщо я вам знадоблюся — номер на візитці, — сказав він. Не як чергова фраза. — Якщо щось потрібно…
Лера кивнула й пішла доріжкою до хвіртки. Вона чула, як він стоїть у прорізі дверей і дивиться їй услід — не нав’язливо, просто дивиться. Вона не озирнулася. Сіла в машину, зачинила двері. Поклала руки на кермо й хвилину просто сиділа.
За ці півтори години вона дізналася таке: він живе сам; він ходив у її лікарню здавати аналізи; він чекає якихось результатів, від яких йому не по собі; у нього на полиці стоять книжки, які читають, а не ставлять для краси; і він пам’ятає людські обличчя, навіть коли не може пояснити, звідки це знайомство.
Він її майже впізнав. Майже. 18 років — це багато. Вона змінилася не менше, ніж він. Дівчинка з косами й надто великими для обличчя очима стала жінкою з короткою стрижкою й звичкою тримати спину рівно, бо в лікарні не можна горбитися — спина не витримає.
Лера завела машину. Вона ще не знала, що робитиме далі. Але знала одне — просто поїхати й забути не вийде. Не тому, що вона не вміє відпускати, а тому, що 18 років вона вже це робила. І, видно, не до кінця.
Наступного дня Лера працювала в першій половині дня, зміна з восьмої до другої. Звичний ритм — обхід, процедури, документація, знову обхід. Вона робила все, що мала робити, і робила це добре, бо інакше не вміла. Але десь на тлі, тихо й наполегливо, крутилася одна думка. Вона думала про аналізи. Не про нього, точніше, не тільки про нього. Саме про аналізи.
Він сказав це мимохідь, без натиску, як говорять про щось, що вже обдумане з усіх боків і тепер просто лежить тягарем. Здавав аналізи. Втома в голосі була не від пізнього вечора. Вона чула таких людей щодня й уміла розрізняти. Це була інша втома. Та, що з’являється, коли людина чекає результатів і боїться, що вони виявляться саме такими, яких вона боїться.
В обідню перерву вона зайшла до Наташі з реєстратури. Вони були знайомі давно — не подруги, але з тих людей, з якими можна говорити прямо.
— Наташо, у нас учора був пацієнт, Сєверін Артем. Ти не пам’ятаєш, за яким направленням він проходив?
Наташа подивилася на неї поверх окулярів.
— Леро, ти ж знаєш, я не можу просто так.
— Я не прошу карту. Просто скажи відділення.
Наташа помовчала секунду, потім зітхнула й повернулася до монітора.
— Онкологія. Первинний прийом. Направлення від терапевта. Біопсія минулого тижня. Учора приходив дізнатися. Результати ще не готові. Сказали чекати до кінця тижня.
Лера кивнула.
— Дякую.
— Це твій пацієнт?
