— спитав він.
— Хвилин п’ятнадцять, якщо без заторів. Я їжджу щодня, звикла.
— А чому терапія? — він запитав без поблажливості, просто з цікавістю. — Це зазвичай не найспокійніший вибір.
Лера ледь усміхнулася.
— Бо в терапії люди ще розмовляють. У хірургії вони вже мовчать або ще мовчать. А мені важливо, коли людина говорить. Іноді важливіше вислухати, ніж зробити укол.
Артем дивився на неї з виразом, який вона не відразу розшифрувала. Потім він щось для себе зрозумів і кивнув, повільно, ніби відкладаючи сказане на полицю.
— Гарна відповідь, — сказав він. — Не заготовлена.
— Я не готувалася до розмови. Я просто їхала повернути портмоне.
Він ледь усміхнувся. Уперше за весь вечір. І усмішка в нього була саме така, якою Лера її пам’ятала. Один бік рота трохи більше, ніж інший. Правий. Вона пам’ятала це так само точно, як пам’ятала зелену обкладинку книжки.
— Більшість людей залишили б у поліції або на посту охорони, — сказав він. — Або взагалі не стали б морочитися.
— Я не більшість людей, — сказала вона. — І там були ваші гроші. Чужі гроші мене не цікавлять.
Артем поставив порожню чашку на стійку. Знову подивився на неї. І цього разу трохи довше. Саме так, як дивляться, коли щось знайоме майнуло на периферії пам’яті, але не встигло оформитися.
— Ви здаєтеся мені знайомою, — сказав він повільно. — Я не можу зрозуміти чому. Ми раніше зустрічалися?
У Лери щось напружилося всередині. Швидко й тихо.
— Лікарня велика, — сказала вона. — Може, я брала у вас кров чи оформлювала документи? Пацієнтів багато.
Він подумав секунду й погодився.
— Можливо.
Але погляд у нього залишився тим самим, трохи задумливим, трохи настороженим. Як у людини, яка не звикла помилятися в таких відчуттях.
Лера допила каву. Треба було йти. Вона це розуміла. Сидіти тут довше було небезпечно. Не в тому сенсі, в якому буває небезпечно фізично, а в тому, в якому небезпечно дозволяти собі те, до чого не готова. Вона не була готова. Вона ще не знала, чого хоче від цієї зустрічі і чи хоче взагалі чогось, окрім як просто переконатися. Переконалася. Це він.
— Дякую за каву, — сказала вона й підвелася зі стільця. — Мені пора.
Артем теж підвівся. Провів її до виходу, не поспішаючи, невимушено, просто йшов поруч. Біля дверей зупинився.
— Як вас звати повністю? — спитав він. — Лера, це Валерія?
