Життя без прикрас— спитав він.
— Хвилин п’ятнадцять, якщо без заторів. Я їжджу щодня, звикла.
— А чому терапія? — він запитав без поблажливості, просто з цікавістю. — Це зазвичай не найспокійніший вибір.
Лера ледь усміхнулася.
— Бо в терапії люди ще розмовляють. У хірургії вони вже мовчать або ще мовчать. А мені важливо, коли людина говорить. Іноді важливіше вислухати, ніж зробити укол.
Артем дивився на неї з виразом, який вона не відразу розшифрувала. Потім він щось для себе зрозумів і кивнув, повільно, ніби відкладаючи сказане на полицю.
— Гарна відповідь, — сказав він. — Не заготовлена.
— Я не готувалася до розмови. Я просто їхала повернути портмоне.
Він ледь усміхнувся. Уперше за весь вечір. І усмішка в нього була саме така, якою Лера її пам’ятала. Один бік рота трохи більше, ніж інший. Правий. Вона пам’ятала це так само точно, як пам’ятала зелену обкладинку книжки.
— Більшість людей залишили б у поліції або на посту охорони, — сказав він. — Або взагалі не стали б морочитися.
— Я не більшість людей, — сказала вона. — І там були ваші гроші. Чужі гроші мене не цікавлять.
Артем поставив порожню чашку на стійку. Знову подивився на неї. І цього разу трохи довше. Саме так, як дивляться, коли щось знайоме майнуло на периферії пам’яті, але не встигло оформитися.
— Ви здаєтеся мені знайомою, — сказав він повільно. — Я не можу зрозуміти чому. Ми раніше зустрічалися?
У Лери щось напружилося всередині. Швидко й тихо.
— Лікарня велика, — сказала вона. — Може, я брала у вас кров чи оформлювала документи? Пацієнтів багато.
Він подумав секунду й погодився.
— Можливо.
Але погляд у нього залишився тим самим, трохи задумливим, трохи настороженим. Як у людини, яка не звикла помилятися в таких відчуттях.
Лера допила каву. Треба було йти. Вона це розуміла. Сидіти тут довше було небезпечно. Не в тому сенсі, в якому буває небезпечно фізично, а в тому, в якому небезпечно дозволяти собі те, до чого не готова. Вона не була готова. Вона ще не знала, чого хоче від цієї зустрічі і чи хоче взагалі чогось, окрім як просто переконатися. Переконалася. Це він.
— Дякую за каву, — сказала вона й підвелася зі стільця. — Мені пора.
Артем теж підвівся. Провів її до виходу, не поспішаючи, невимушено, просто йшов поруч. Біля дверей зупинився.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.