— Я шукав його годину. Думав, що впустив у машині, і не став шукати одразу. Дякую, що привезли.
— Там усе на місці, я нічого не брала, — сказала вона. — Просто хотіла повернути.
Він дивився на неї. Не вивчав, просто дивився, як дивиться людина, яка щось намагається пригадати й не може.
— Ви голодні? Чи хочете кави? — спитав він. — Це найменше, що я можу зробити. Ви спеціально їхали через усе місто.
Вона мала відмовитися. Сказати, що все добре, побажати спокійної ночі й піти. Повернутися до своєї Хонди, до свого життя, до тиші, яку вона планувала на цей вечір.
— Каву, — сказала вона. — Якщо не важко.
Він трохи відступив убік і відчинив хвіртку ширше.
— Артем, — представився він, коли вона ступила на доріжку.
— Лера, — відповіла вона. І вони пішли до будинку.
Він — не знаючи нічого. Вона — знаючи все. Будинок усередині був саме таким, яким вона його й уявляла, поки йшла доріжкою. Високі стелі, відкритий простір першого поверху, де вітальня перетікала в кухню без зайвих перегородок. Меблі дорогі, але без показної розкоші. Темне дерево, світлий камінь стільниць, книжкові полиці вздовж однієї стіни, заставлені щільно й без декоративного порядку. Книжки стояли так, як їх читають, а не як їх розставляють для вигляду. Це вона помітила одразу.
Артем підійшов до кавомашини. Професійної, вбудованої в кухонний гарнітур. Явно не тієї, яку купують у супермаркеті по акції.
— Еспресо, американо, капучино? — спитав він, не обертаючись.
— Американо, будь ласка. Без цукру.
Вона сіла на високий стілець біля барної стійки. Озирнулася ще раз. Жодних фотографій на стінах. Жодних дитячих малюнків на холодильнику, жодних слідів другої людини в домі, ні жіночої сумки біля входу, ні зайвої пари взуття. Будинок був доглянутий і водночас якимось самотнім. Не занедбаним, ні. Просто надто тихим для такого великого простору.
Артем поставив перед нею горнятко. Сів навпроти, з іншого боку стійки, зі своїм еспресо. Кинув на неї короткий, трохи втомлений погляд. Так дивиться людина, якій ввічливість дається зусиллям, але вона все одно її дотримується.
— Ви працюєте в тій лікарні? — спитав він. — На Садовій?
— Так. Медсестра в терапевтичному відділенні.
Він кивнув. Щось у його обличчі на секунду змінилося — не сильно, ледь помітно. Ніби слово «лікарня» зачепило щось, що він тримав акуратно схованим.
— Я там був сьогодні, — сказав він. — Здавав аналізи. Портмоне, мабуть, упустив, коли сідав у машину.
— Буває, — сказала вона рівно. — Особливо коли думками десь не тут.
Він подивився на неї уважніше. Не зі здивуванням, а з тією оцінювальною увагою, яка буває в людей, звиклих швидко розуміти співрозмовника.
— Ви маєте рацію, — сказав він просто.
Вони помовчали. Не ніяково — дивним чином пауза була спокійною. Лера тримала горнятко обома руками й думала про те, що він сидить за півтора метра від неї й не знає нічого. Не знає, що вона бачила його востаннє в березні 2006 року, коли йому було 12, а їй 10, і він тоді їв кашу за сніданком і читав якусь книжку в зеленій обкладинці. Не знає, що вона пам’ятає це з тією виразністю, з якою пам’ятають лише те, після чого щось обривається.
— Ви далеко живете від лікарні?
