— спитала вона.
— Недалеко. — Він помовчав. — Я взагалі нечасто виходжу останнім часом. Працюю з дому, коли можу. Це не найкращий режим, але зараз так складається.
— Чим ви займаєтеся?
— Будівельний бізнес. Приватне будівництво, комерційна нерухомість. — Він сказав це без гордості, просто як факт. — Починав з нуля років 15 тому.
Лера слухала й думала про те, що років 15 тому йому було близько 25. Отже, після дитячого будинку. А з дитячого будинку його забрали, коли йому було 12 — тобто він потрапив до прийомних батьків. Минуло приблизно 13 років до початку бізнесу. Що було в ці 13 років, вона не знала.
— А ви? — спитав він. — Чому медицина?
— Довго пояснювати, — сказала вона.
— У нас є час, — відповів він просто.
Лера подивилася на нього. Він дивився на неї спокійно, без тиску. Просто чекав. Це теж вона в ньому пам’ятала — уміння чекати, не підганяючи.
— Я виросла не в найпростіших обставинах, — сказала вона обережно. — У дитинстві мені одного разу допомогли люди в білих халатах, коли більше ніхто не допоміг. Напевно, звідси.
Він повільно кивнув. Не спитав нічого зайвого.
— Це вагома причина, — сказав він. — А у вас? Чому будівництво?
Артем подивився у вікно на секунду, потім повернув погляд до неї.
— Бо в якийсь момент мені треба було щось будувати, — сказав він. — У буквальному сенсі. Створювати щось, що стоїть. Що не зникне. — Він трохи помовчав. — Звучить банально.
— Ні, — сказала Лера. — Не звучить.
Вони просиділи в кав’ярні майже дві години. Говорили обережно, як говорять люди, які відчувають, що під поверхнею розмови є щось іще, але не поспішають туди заходити. Він не сказав нічого про результати. Вона не спитала. Коли розходилися біля виходу, він сказав:
— Можна я зателефоную вам наступного тижня?
— Можна, — сказала вона.
Вона йшла до машини й думала: «Ще трохи. Ще одна зустріч, може, дві. Нехай він сам підійде до цього. Нехай пам’ять зробить своє без підказок». Вона вміла чекати. 18 років — добра школа терпіння.
У понеділок вранці, коли Лера заступала на зміну, телефон мовчав. У вівторок теж. Вона не телефонувала сама. Чекала. Розуміла, що наприкінці тижня він має отримати результати біопсії, і це очікування зараз було для нього важливішим за будь-які дзвінки й розмови в кав’ярнях.
Вона працювала. Робила перев’язки, ставила крапельниці, заспокоювала родичів у коридорі. Це була окрема частина роботи, про яку в дипломі нічого не написано, але без якої не минає жоден день. У середу вранці поступив чоловік років 60 з підозрою на інфаркт. Потім виявилося, що не інфаркт, просто паніка, але дві години було не до думок про щось стороннє. У четвер вона вела практику зі студентами медколеджу, які приходили на стажування раз на тиждень. Трьох із них треба було навчити робити внутрішньом’язові ін’єкції на фантомі, не давши їм при цьому остаточно злякатися професії.
У п’ятницю о 12:30 прийшло повідомлення:
«Валеріє. Сьогодні отримав результати. Якщо не зайняті ввечері, хотів би побачитися. Артем.»
Лера прочитала його в ординаторській, стоячи біля вікна з недопитим чаєм. Зміна закінчувалася о другій. Вона написала у відповідь:
«Закінчую о другій. О котрій?»
«О шостій. Там само, на річковій?»
«Буду.»
Вона сховала телефон і повернулася до роботи. До другої ще треба було закрити документацію по чотирьох пацієнтах і здати зміну Оксані, яка завжди приходила за 10 хвилин і завжди вимагала усного переказу, навіть якщо все було записано.
У кав’ярні він уже сидів, на тому самому місці біля вікна. Але виглядав інакше, ніж у суботу. Не гірше, просто інакше. Щось у ньому було іншим. Напруження, яке вона в ньому відчувала від першої зустрічі, щільне, глибоке, як у людини, яка довго тримає велику вагу — це напруження не зникло, але змінило форму.
Він підвівся, коли вона підійшла. Жест той самий. Вона сіла навпроти.
— Як ви?
