«Ти ще на зміні. Напиши, коли вийдеш. Хочу переконатися, що все нормально.»
Вона зупинилася біля дверей лікарні. Перечитала. Потім написала:
«Вийшла. Все нормально. Важка ніч, але впоралися.»
Він відповів за хвилину:
«Їдь додому, спи. Увечері зателефоную.»
Вона сховала телефон і пішла до машини. Усередині було щось тепле, негучне, таке, що не вимагає уваги. Просто тепле. Як буває, коли розумієш, що про тебе думають, коли тебе немає поруч. У суботу він зателефонував після обіду.
— Ти як? — спитав він. — Виспалася?
— Майже, — сказала вона. — Годин десять. Цього має вистачити.
— Хочу тебе дещо куди відвезти, — сказав він. — Недалеко. Години дві їзди. Це місце, яке я знайшов випадково кілька років тому. Їжджу туди, коли треба подумати або просто вимкнути все зайве. Ти поїдеш?
Вона не питала, куди саме. Сказала: «Поїду».
Він заїхав по неї о четвертій. Вони їхали трасою, потім звернули на вужчу дорогу, потім ще раз. І асфальт змінився ґрунтівкою, по обидва боки стали високі дерева. Розмовляли всю дорогу, не про щось важливе, а про різне — як розмовляють люди, яким добре разом і яким не треба заповнювати тишу. Але вони й без тиші не нудьгують.
Він зупинив машину біля невеликої галявини. Далі йшли пішки хвилин 15 стежкою через ліс. Вона була вузька, він ішов попереду й іноді притримував гілки, щоб вони не хльоскали її. Потім дерева розступилися, і вона побачила річку. Берег був пологим, піщаним, трохи зарослим осокою біля води. Річка була неширокою, спокійною. Темнувата вода відбивала небо й протилежний берег із густим ялинником. Нікого навколо. Повна тиша, тільки вода й птахи десь у глибині дерев. Лера зупинилася й просто дивилася.
— Я розумію, чому ти сюди приїжджаєш, — сказала вона.
— Так, — сказав він.
Вони спустилися до берега. Він знайшов великий плаский камінь біля самої води, сухий, нагрітий за день. Сіли поруч. Річка текла повільно, без поспіху. Довго мовчали, і це мовчання було з тих, у яких не треба нічого говорити, бо й так усе зрозуміло.
Лера дивилася на воду й думала про те, що кілька тижнів тому вона виходила після зміни, втомлена, хотіла додому, і знайшла шкіряне портмоне біля чужого колеса. Думала про те, як усе вишикувалося в ланцюжок. Картка з ім’ям, особняк із кованою хвірткою, горнятко кави на барній стійці, фотографія двох дітей на екрані телефона. Думала про те, що життя іноді повертає людей. Не завжди, не часто, але іноді. Артем сидів поруч і теж дивився на річку. Потім повернувся до неї.
— Я хочу сказати тобі дещо, — промовив він. Голос був спокійний. Без тривоги, без урочистості. Просто людина, яка знає, що хоче сказати, і говорить.
— Кажи, — сказала вона.
— Я думав про це кілька днів, — почав він. — Не тому, що сумнівався. А тому, що хотів сказати точно, без зайвих слів. — Він дивився на неї просто. — Ти повернула мені портмоне того вечора. Потім ти повернула мені людину, яку я втратив і перестав шукати. А потім, сама того, мабуть, не плануючи, повернула мені ще щось. Я не називав це раніше вголос, але тепер називаю. Ти повернула мені відчуття, що поруч є хтось справжній. Не зручний, не правильний на папері, а справжній. Той, перед ким не треба тримати обличчя.
Лера слухала. Не перебивала.
— Я не хочу, щоб ти просто приходила й ішла, — вів далі він. — Я не хочу зустрічатися раз на тиждень і розмовляти телефоном. Я хочу, щоб ти була поруч. По-справжньому поруч. — Він трохи помовчав. — Я розумію, що ми знову знайомі лише кілька тижнів. Але я знаю тебе довше, ніж більшість людей у своєму житті. І я знаю, що не хочу знову відпускати.
Річка текла. Десь у ялиннику на тому березі скрикнув птах.
— Артеме, — сказала вона тихо…
