Першими тривожними сигналами стали пізні повернення Богдана. Раніше він приходив о сьомій, і Оксана майже безпомилково вгадувала хвилину, коли в замку повернеться ключ, а з передпокою долине звичне: «Оксано, я вдома». Поступово сьома вечора змінилася восьмою, потім дев’ятою. Невдовзі Богдан почав з’являтися після десятої.
Одного разу він увалився додому близько пів на дванадцяту. Оксана вже лежала з книжкою в ліжку. Від чоловіка пахло тютюновим димом і чужими парфумами — щоправда, запах парфумів вона тут-таки спробувала пояснити випадковістю.
Дим не дивував: Богдан іноді курив після роботи разом із колегами. А парфуми, напевно, лишилися в ліфті після якоїсь надміру надушеної пасажирки.
— Чому так пізно? — запитала Оксана, не відриваючи очей від книжки, хоч рядки перед очима вже розпливалися.
— Проєкт горить, — озвався Богдан із ванної під шум увімкненої води. — Готуємо закупівлі на наступний квартал, підрядники все затримують, директор нервує. Ти ж сама знаєш, як воно буває.
Вона справді знала. Їй самій не раз доводилося працювати допізна через наближення дедлайнів, тому Оксана кивнула й знову опустила погляд на сторінку. Богдан ліг поруч, відвернувся до стіни й уже за хвилину рівно дихав. А дружина довго дивилася в темряві на стелю, не в змозі позбутися невиразного відчуття неправильності. Воно нагадувало ледь помітний протяг: самої щілини не видно, але холод однаково відчувається шкірою.
Потім змінилося його ставлення до телефону. Раніше Богдан поводився з ним безтурботно: міг кинути на стіл, забути на підвіконні чи залишити в кишені куртки. Тепер телефон ніби перетворився на частину його самого. Чоловік брав його до ванної, ніс із собою на кухню, коли йшов попити води, і навіть перед виходом винести сміття обов’язково ховав у задню кишеню джинсів.
З’явилася ще одна насторожлива звичка: Богдан завжди клав телефон екраном донизу. На кухонній стійці, тумбочці чи столі — незмінно перевернутим, ніби на дисплеї могло з’явитися те, чого дружині бачити не слід.
Якось уранці Оксана поспішала на роботу, поки чоловік приймав душ. Її власний телефон розрядився, і вона машинально потягнулася до апарата Богдана, що лежав на кухонному столі, щоб подивитися час. Щойно вона перевернула його, екран спалахнув. У сповіщенні з месенджера відображалися літера «Ю.» і початок повідомлення: «Сьогодні ввечері не вийде…» Решта рядка не вмістилася.
Майже відразу з ванної почулися квапливі кроки. На порозі кухні з’явився Богдан — із мокрим волоссям і рушником на стегнах.
— Це мій телефон, — промовив він і швидко забрав апарат із її руки.
У голосі не було явної грубості, але рух виявився надто поспішним.
— Я лише хотіла дізнатися, котра година, — пояснила Оксана. — Мій телефон розрядився.
— Там робочі чати. Будь ласка, не бери його. Ми обговорюємо з підрядниками конфіденційні речі.
Він говорив спокійно й дивився їй просто в очі. Потім усміхнувся, поцілував дружину в щоку й пішов одягатися. Оксана залишилася біля столу з чашкою вистиглої кави.
Хто ховався за літерою «Ю.»? Юрист? Юрій? Юлія? Вона відразу смикнула себе подумки. Не можна ставати жінкою, яка нишком перевіряє телефон чоловіка й допитує його через кожну випадково побачену літеру. Турбот у неї й без того вистачало…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
