На час весілля Оксана вже кілька років була власницею двокімнатної квартири в хорошому районі. Житло залишила їй бабуся, Лідія Степанівна, яка прожила там понад сорок років. Єдиній онуці вона ще за життя оформила дарчу — за два роки до знайомства Оксани з Богданом. За пів року Лідія Степанівна тихо пішла уві сні в кімнаті з вікнами на тополину алею.
Втрату Оксана пережила тяжко. Бабуся замінила їй обох батьків: мати поїхала на заробітки за кордон, коли доньці виповнилося дванадцять, а батько покинув сім’ю ще раніше. Лідія Степанівна забрала онуку до себе й виростила її в квартирі з високими стелями та поскрипувальним паркетом, де щосуботи незмінно пахло яблучним пирогом.
Тут Оксана знала кожну тріщинку на стінах і вм’ятину на підвіконні. Вона пам’ятала бабусю з в’язанням біля вікна і її слова:
— Свій куток — це не просто стіни, Оксаночко. Це місце, де тебе ніхто не посміє скривдити.
Після смерті Лідії Степанівни онука відремонтувала житло. Без дизайнера й дорогої обробки вона змінила шпалери, замінила розсохлий паркет ламінатом, оновила кухню. Бабусин сервант залишився на місці разом із кришталевими чарками, які діставали лише на великі свята. У коридорі Оксана повісила фотографію молодої Лідії Степанівни в сукні з білим комірцем і з зачіскою, яка, за словами бабусі, нагадувала зачіску старої кіноакторки.
Після весілля Богдан перебрався до дружини. Із винайманої кімнати він привіз дві валізи з одягом, коробку книжок і настільну лампу, що дісталася, за його словами, від діда. Цю лампу Богдан чомусь вважав своїм талісманом. Оксана звільнила для його речей половину шафи, одну полицю у ванній і шухляду комода.
Розклавши речі, Богдан озирнувся й сказав:
— Нарешті я вдома.
Тоді ця фраза прозвучала красиво. Початок спільного життя наповнювали звичні дрібниці. Уранці вони зіштовхувалися біля ванної, увечері сперечалися про температуру в спальні: Оксана любила прохолоду, Богдан мерз і вночі зачиняв вікно. У магазині він клав до візка напівфабрикати, а дружина повертала їх на полиці, замінюючи крупами й овочами. Із таких побутових зіткнень складалося їхнє життя вдвох.
Через три місяці після переїзду Богдан змінив роботу. Велика будівельна фірма запропонувала йому очолити відділ закупівель із зарплатою в півтора раза вищою за попередню. Він ходив квартирою з виглядом людини, якій нарешті пощастило, купив новий костюм і портфель зі штучної шкіри, майже не відмінний від шкіряного, і став виходити раніше за Оксану.
На початку осені за вечерею Богдан несподівано завів розмову про реєстрацію місця проживання. Оксана розігріла вчорашній борщ і нарізала хліб. Чоловік якийсь час мовчки їв, потім поклав ложку біля тарілки й ніби між іншим сказав:
— Оксано, виникла одна справа. На роботі пояснили, що для остаточного оформлення на керівну посаду мені потрібна офіційна реєстрація. Без неї служба безпеки кандидатуру не погодить. У компанії такі внутрішні правила: перевіряють місце проживання, до всього ставляться серйозно.
Він помовчав і запитав:
— Ти можеш зареєструвати мене в цій квартирі?
Оксана звела очі, так і не піднісши ложки до рота.
— Зареєструвати? Ти кажеш саме про офіційну реєстрацію?
— Так. Це ж лише формальність. Ми одружені й однаково живемо разом. Хіба щось зміниться від цієї позначки?
Прохання застало Оксану зненацька, хоча особливих причин сумніватися в чоловікові вона тоді не бачила. Квартира належала їй, це було беззаперечно. Але Богдан був її чоловіком: вони ділили ліжко, дах і вміст одного холодильника. Відмова виглядала б визнанням недовіри, а Оксана йому довіряла.
— Гаразд, — погодилася вона після короткої паузи. — Наступного тижня сходимо до реєстраційної служби.
Богдан одразу всміхнувся, підвівся й поцілував її в маківку.
— Дякую, Оксано. Я знав, що ти мене зрозумієш.
За тиждень необхідні документи оформили. У реєстраційних даних з’явився запис про постійне проживання Богдана за адресою квартири дружини. Оксана заповнила бланк, підписала згоду як власниця і сорок хвилин простояла в черзі, поки чоловік чекав на неї в коридорі, переглядаючи щось у телефоні.
Коли вони вийшли, Богдан із задоволенням зауважив:
— Ну от, тепер я повноправний мешканець цього будинку.
— Ти й раніше ним був, — усміхнулася Оксана. — Просто тепер це підтверджує папір.
Усього лише папір. Саме так вона тоді до нього й ставилася…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
