Богдан не чекав повернення дружини. У передпокої Оксана побачила біля полиці для взуття знайомі маленькі бежеві туфлі на невисоких підборах. Поруч стояли його черевики, а на вішалці куртка сусідила з легким жіночим пальтом відтінку припорошеної троянди.
Вона роззулася й пройшла до вітальні. Богдан стояв біля вікна поруч із невисокою темноволосою жінкою років тридцяти. Він щось пояснював, показуючи то на стіну, то на вікно, то в бік спальні, наче посередник, який розхвалює планування житла.
Першим Оксану помітив Богдан. Його рука завмерла на півдорозі до спальні, обличчя зблідло, щелепа сіпнулася. Але він швидко опанував себе:
— Оксано, ти ж мала бути у відрядженні. Це моя колега, ми обговорюємо проєкт.
Жінка ще не зрозуміла, що сталося. Із нічого не підозрюючою усмішкою вона обернулася до Оксани:
— Богдане, ти казав, що квартира буде вільна. Коли можна перевозити речі?
Слова важко провалилися в тишу. Оксана розглядала незнайомку: просте обличчя, усмішка, що повільно гасла, вільний светр. Під ним виразно округлювався живіт — місяць п’ятий чи шостий.
— Ви хто? — запитала Оксана, дивуючись рівному звучанню власного голосу.
Незнайомка чекала пояснень від Богдана, але той мовчав. Її усмішка зникла.
— Я Юлія, — тихо промовила вона. — Богдан обіцяв: коли все владнається, ми переїдемо сюди. Він казав, що квартира його.
— Його квартира? — перепитала Оксана. — Житло належало моїй бабусі. Вона оформила його на мене за два роки до мого знайомства з Богданом. Він чудово це знає.
Богдан ступив до неї, піднявши долоні, ніби гасив пожежу:
— Ти все не так зрозуміла. Юлія просто знайома, їй ніде жити, я хотів тимчасово допомогти. Дитина не моя, вона просто…
— Не твоя? — голос Юлії зірвався. Вона вчепилася пальцями в спинку стільця. — Ти пів року твердив, що розлучаєшся, обіцяв, що ми житимемо разом. Як тепер дитина може бути не твоєю?
В очах Юлії була не лють, а розгубленість людини, яка виявила замість надійної опори тонку кригу, що тріскає. Оксані стало не по собі, але жалість не скасовувала того, що відбувалося.
— Ідіть, — промовила Оксана. — Обоє. Негайно.
Юлія зняла з вішалки пальто, всунула ноги в ті самі бежеві туфлі й вийшла, жодного разу не озирнувшись.
Із сходового майданчика долинув приглушений схлип, а потім унизу грюкнули двері під’їзду. Богдан залишився на місці.
— Оксано, нам треба поговорити. Ти ж бачиш: усе зовсім не так, як тобі здається.
— Я бачу достатньо, — відрізала вона. — Ти привів вагітну жінку в мою квартиру й показував їй кімнати, щоб вона знала, куди перевозити речі. Далі з тобою говоритиме мій адвокат.
— До чого тут адвокат? Ми ж сім’я!
— Сім’я, — без виразу повторила Оксана, і це слово прозвучало майже чужо. Потім показала на двері: — Візьми найнеобхідніше й іди. Решту речей отримаєш пізніше через адвоката. Ключ поклади на стіл.
Він постояв нерухомо, потім пішов до спальні. Богдан нашвидкуруч кинув до сумки якісь речі, повернувся на кухню, залишив ключ на столі й вийшов. Оксана опустилася на табурет.
У чистій кухні пахло рідиною для скла й чужими парфумами. Оксана підняла залишений ключ до світла й побачила біля основи ту саму позначку.
Галина Петрівна не помилилася: все сходилося. Оксана нерухомо просиділа близько двадцяти хвилин, потім підвелася, налила води й випила склянку одним ковтком.
Тепер слід було не відчувати, а думати, як під час розбору робочого завдання. Квартиру подарували їй до шлюбу, тому спільно нажитим майном вона не була. Це факт.
Але Богдан був офіційно зареєстрований тут за її згодою. Вочевидь, копія ключа призначалася Юлії, яка чекала дитину. Не повернися Оксана раніше, та встигла б перевезти речі, після чого Богдан міг спробувати вказати цю квартиру як офіційне місце проживання дитини.
Тоді обман міг перетворитися на заплутаний житловий спір. Довелося б окремо враховувати інтереси неповнолітньої дитини й з’ясовувати, де вона житиме. Квартира залишилася б власністю Оксани, але вільно розпоряджатися нею якийсь час могло виявитися складніше.
Оксана поклала ключ, узяла телефон і викликала майстра на той самий день. За дві години приїхав немолодий чоловік у робочій куртці, з валізкою інструментів. Вона показала йому два замки: основний врізний і верхній накладний.
Оглянувши обидва механізми, майстер неголосно присвиснув:
— Міняємо обидва?
— Обидва.
— Щось сталося?
— Сталося.
Більше майстер не розпитував. Він зняв старі циліндри, поставив нові, перевірив хід ключів і змастив механізми. За сорок хвилин простягнув Оксані три комплекти блискучих ключів без жодної позначки.
— Тримайте. Ці ключі ніхто не копіював, — сказав майстер, не підозрюючи, як точно влучив у суть.
Оксана розплатилася, провела його й замкнула двері. Замок клацнув упевнено, без люфту.
Вона двічі повернула ключ і прихилилася спиною до дверей. У квартирі стояла глибока тиша. Зі стіни на Оксану дивилася фотографія молодої Лідії Степанівни з зачіскою, як у старої кіноакторки.
Оксана поправила трохи перекошену рамку.
— Не віддам, бабусю, — пообіцяла вона вголос. — Не тривожся…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
