— Твій Артур Громов — вигадана особа. Насправді його звати Віктор Нечаєв. У нього кілька судимостей, різні прізвища, різні документи, одна й та сама схема. Втирається в довіру, одружується, ізолює літнього родича, а потім через суд і підроблені висновки виводить майно. Я займаюся цим уже три місяці, але офіційно вести справу проти нього не можу: ти мій батько, потерпілий, а отже, мене відразу відсторонять через конфлікт інтересів.
— Кириле…
— Тату, будь ласка, не перебивай. Моя колега Ірина Градова зараз готує матеріали. Нам потрібно бодай два тижні, щоб докази були залізні й жоден захисник не розвалив справу. Ти маєш триматися. Залишайся в майстерні, поводься як завжди, спостерігай, фіксуй усе, що почуєш або побачиш. І найважливіше — ні за яких обставин не дозволяй відвезти себе в пансіонат. Якщо ти туди потрапиш і підпишеш бодай щось, витягти тебе законним шляхом буде дуже важко.
— Я зрозумів. Упораюся.
Матвій помовчав.
— Скажи чесно, ти від самого початку щось запідозрив?
— Були сумніви. А коли ти перестав відповідати нормально, коли дзвінки почали скидати, я взявся копати всерйоз.
— Гарна робота, сину.
Голос Матвія здригнувся.
— Мама б тобою пишалася.
— Мама б спершу дала мені по голові за те, що я не приїхав і не забрав тебе одразу. Але якщо я з’явлюся зараз, вони злякаються й підуть чистими. Тримайся, тату. Нам потрібні ці два тижні.
Матвій сховав телефон назад у коробку й сів біля верстака. Руки самі знайшли викрутку, пінцет, маленьку лупу.
Пальці більше не тремтіли.
Наступного дня у двері подзвонили.
На порозі стояла Тамара Степанівна Брагіна, колишня медсестра й давня подруга Віри. У руках вона тримала каструлю, загорнуту в рушник.
— Матвію, я тут птицю потушкувала з чорносливом. Робила за рецептом нашої Вірочки. Звісно, у неї виходило смачніше, тут навіть сперечатися нічого, але запах наче пристойний.
Марина з’явилася в коридорі майже миттєво, ніби її викликав датчик руху.
— Тамаро Степанівно, дякуємо вам величезне, але тато відпочиває. Йому зараз не можна хвилюватися, лікар заборонив візити.
— Дитино, не сміши мене. Від тарілки тушкованої птиці ще жодна людина в медичній практиці не розхвилювалася до смерті.
Тамара дивилася не на Марину, а на Матвія — уважно, чіпко, як колись, мабуть, дивилася на пацієнтів.
— Матвію, ти мені в очі подивися. Як ти сам? Сили є?
