— Усе добре, Томо. Справді. Дякую, що прийшла.
Марина м’яко, але наполегливо зачинила двері.
Перед тим як щілина зникла, Тамара встигла прошепотіти:
— Я поруч, Матвію. Завжди поруч.
За два дні, коли Марина й Артур знову поїхали, Тамара прийшла через задній двір.
У майстерні, серед мовчазних годинників, вона розповіла те, після чого Матвій довго не міг вимовити ні слова.
— У мене молодша сестра, Ліда, десять років тому потрапила в такий самий «затишний» пансіонат. Невістка все провернула через знайомого лікаря. А Ліда була ясна, як скельце. Кросворди клацала до останнього дня. За чотири місяці її не стало. А я стояла осторонь. Злякалася втручатися в чужу сім’ю. Думала: раптом я чогось не розумію, раптом справді хвороба. Лікарям же видніше, у них папери, дипломи.
Тамара стиснула губи.
— Удруге я такої боягузливості собі не пробачу.
— Томо, я вдячний, але не хочу втягувати тебе в це. Тут може бути небезпечно.
— Пізно, Матвію. Я вже по вуха в цьому. Тиждень тому знайшла номер Кирила й зателефонувала йому. Розповіла все: як тебе ізолюють, як пошту фільтрують, як гостей не пускають, як ти за ці місяці став тінню самого себе. Кирило сказав, що йому потрібен незалежний свідок.
Вона поклала на верстак ключ від свого будинку й зошит, де були записані дати, час і все, що вона встигла помітити.
Матвій узяв ключ і міцно стиснув його в долоні.
За кілька днів, пересуваючи старий камінний годинник біля стіни майстерні, він помітив у підлозі тонку тріщину.
Дошки розсохлися, і між ними утворилася вузька щілина.
Матвій нахилився й побачив вітальню: диван, стіл, частину вхідних дверей. Унизу Артур говорив по телефону й перераховував гроші. Але слів не було чути.
Потрібен був звук.
Через Тамару, яка принесла посилку з боку двору, Матвій отримав маленьку камеру: вона вмикалася на рух, працювала від автономної батареї, мала власне підключення й не відображалася в домашній мережі.
Він вирішив сховати її в підлоговому годиннику, який колись зібрав для Віри до двадцятої річниці весілля. Корпус із темного дерева Матвій багато років тому знайшов серед старих речей, а механізм відновив майже з нуля.
Цей годинник стояв у вітальні понад двадцять років. Усі звикли до нього настільки, що вже не помічали.
— Марино, мені треба підняти підлоговий годинник у майстерню, — сказав він за вечерею. — Хід збився, маятник вередує. Розберу, змащу, відрегулюю.
— Тату, навіщо тобі зараз така вага? Ти ж надорвешся.
— Я цей годинник тягав, коли ти ще під стіл пішки ходила й вважала кашу покаранням за неслухняність. Не хвилюйся, спина впорається. Робота мені зараз корисніша за будь-які таблетки.
У майстерні він зняв циферблат, розібрав корпус і сховав камеру за римською цифрою XI. Об’єктив дивився крізь крихітний отвір, який зовні здавався звичайною міткою старого циферблата.
Планшет підключився до незалежної мережі. На екрані з’явилася майстерня — вид із циферблата.
Матвій мимоволі всміхнувся й провів долонею по корпусу.
— Ну що, Вірочко. Тепер ти не тільки показуєш час. Тепер ти його ще й запам’ятовуєш.
Він повернув годинник у вітальню. Марина кинула на нього короткий погляд.
— Уже полагодив?
— Швидко впорався.
— Мама його дуже любила. Нехай стоїть.
Перший запис з’явився того ж вечора.
О 21:47 Марина й Артур влаштувалися на дивані.
— Корнєєв підтвердив: потрібний висновок буде в четвер, — сказав Артур розслаблено, витягуючи ноги. — Отже, до п’ятниці всі документи для суду будуть готові. А якщо старий раптом упреться…
— За таку суму Корнєєв хоч під присягою підтвердить, що в тебе виросли крила, а тато розмовляє з привидами, — втомлено кинула Марина.
Вона відкинулася на спинку дивана й потерла скроні…
