Віктор підняв телефон із підлоги й мовчки поклав його на стіл. Наталя стояла, спираючись обома долонями на стільницю. Слово «післязавтра» пульсувало у скронях. Менш ніж за дві доби її дім міг перейти до чужої людини, а ще за день Сергій та Інна збиралися опинитися далеко за кордоном.
Початковий шок змінився сухою люттю. Наталя розуміла: одне звернення до поліції не зупинить угоду миттєво. Підпис виглядав справжнім, нотаріальна печатка надавала підробці вигляду законного документа, а перевірка потребувала б часу. Їй хотілося бодай побачити Інну й перевірити, як та поведеться при прямому натяку.
Щосереди Людмила влаштовувала родинну вечерю. Молодша донька майже ніколи її не пропускала. Наталя перевдяглася в темну кофту й джинси, сховала медальйон у внутрішню кишеню сумки й попередила Віктора, що поїде сама. Його присутність перетворила б розмову на відкрите звинувачення, а їй була потрібна реакція сестри.
Біля материного дому пахло пирогами з капустою. Колись цей запах означав безпеку, але тепер здавався частиною декорації, за якою ховалося щось чуже. У квартирі працював телевізор, на кухні бряжчав посуд. Людмила зустріла старшу доньку радісною метушнею, а Інна лише ліниво підвела очі від журналу.
— Ми вже вирішили, що ти не прийдеш, — протягнула вона. — Сергій увесь у роботі, а ти, мабуть, сама нудьгуєш?
Наталя всміхнулася, поцілувала матір у щоку й сіла за стіл. Кілька хвилин розмова точилася про погоду, сусідів і телевізійну передачу. Вона відповідала односкладово, вдаючи, що розглядає нові фіранки. Інна раз у раз кидала на неї швидкі вивчальні погляди.
Коли Людмила поставила страву з пирогами, Наталя ніби між іншим спитала сестру, чи не збирається та у відпустку. Виделка в руці Інни завмерла лише на мить. Потім вона знизала плечима й відповіла, що роботи надто багато й жодної поїздки не планується.
— Дивно, — спокійно мовила Наталя. — Мені здалося, ти готуєшся поїхати. Причому далеко.
Людмила насупилася й спитала, чому доньки знову починають чіплятися одна до одної. Наталя не відповіла. Вона відкрила сумку, ніби шукала помаду, потім повільно витягла руку. На долоні тьмяно блиснув срібний медальйон.
— Подивися, що знайшлося, — сказала вона, простягаючи прикрасу через стіл. — Я ж багато років тому віддала його тобі. Як він міг опинитися в мене?
Кров відлила від обличчя Інни. Кілька секунд вона дивилася на медальйон із непідробним страхом. Потім переляк змінився люттю. Сестра різко схопилася, ледь не перекинувши стілець, і закричала, що Наталя вкрала прикрасу з її шкатулки.
Звинувачення було настільки нахабним, що старша сестра не відразу знайшлася з відповіддю. Людмила вже обіймала Інну за плечі й вимагала, щоб Наталя припинила заздрісні ігри. Вона не дала їй договорити, наказала повернути медальйон і негайно вибачитися.
Інна втупилася обличчям у материне плече й заридала звичними гучними сльозами, які з дитинства перетворювали її на жертву, а Наталю — на безсердечну кривдницю. У самий розпал сцени в передпокої повернувся ключ. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Сергій — свіжий, усміхнений, із коробкою торта в руках. Людина, яка нібито перебувала за сотні кілометрів звідси…
