Уранці Денис викликав майстра. Замок замінили ще раз, а нові ключі перерахували просто біля дверей. Один комплект залишився в Оксани, другий — у Дениса, запасний вони передали Тамарі Миколаївні. Цього разу обоє точно знали, у кого є доступ до квартири, і домовилися більше ніколи не змінювати цього без спільного рішення.
Старий ключ Лариси Павлівни вже не відчиняв двері, але Денис усе одно хотів остаточно закрити це питання. За три дні він поїхав до її будинку, не піднімаючись у квартиру. Ключі, які колись дав матері, він мовчки поклав у її поштову скриньку й пішов, не подзвонивши.
Лариса Павлівна почала телефонувати майже відразу. Спершу Денис дивився на екран і важко дихав, потім перевів телефон у беззвучний режим. Слідом почали надходити повідомлення. За їхнім тоном було зрозуміло, що мати, як і раніше, вважає сина невдячним і не визнає власної провини.
— Тобі важко? — запитала Оксана.
— Дуже. Раніше після таких слів я одразу їхав до неї й робив усе, що вона хотіла. Тепер розумію, що саме на таку реакцію вона й розраховувала.
— Ти можеш переживати і все одно не поступатися.
— Вчуся.
Він не відповідав. Денис читав повідомлення, але вже не сприймав кожне слово як доведений факт. Він пам’ятав власну обіцянку: якщо мати справді захворіє, вони з Оксаною спершу все перевірять, а не діятимуть під тиском чергової тривожної заяви.
За кілька днів свекруха приїхала на будівництво. Денис пізніше розповів дружині, що побачив її ще здалеку: Лариса Павлівна швидко йшла через територію, розмахуючи руками й голосно гукаючи сина. Робітники озирнулися, а вона, діставшись до нього, одразу почала кричати, що невістка відібрала в неї єдину дитину.
— Я попросив її піти й поговорити спокійно в іншому місці, — розповідав Денис. — Але вона навмисне підвищувала голос, щоб чули всі. Казала, що проклинає мене, що я зрадник і ще приповзу просити пробачення.
— Що ти зробив?
— Повторив, що розмова буде можлива тільки після її вибачення перед тобою. Вона не захотіла йти й продовжила кричати, тоді я викликав охорону.
Працівники вивели Ларису Павлівну за ворота. Вона й далі кричала, але Денис не пішов слідом і не став виправдовуватися перед колегами. Повернувся до роботи, хоча руки ще довго тремтіли.
— Раніше я б помер від сорому, якби мама влаштувала сцену перед людьми, — зізнався він. — І зробив би все, аби вона замовкла. Сьогодні зрозумів, що соромитися має не той, кого публічно шантажують.
Після цього Лариса Павлівна перестала телефонувати. Не з’являлася біля будинку, не писала й не передавала прохань через знайомих. Тиша спершу насторожувала Оксану: вона прислухалася до кроків на сходах і щоразу перевіряла вічко, перш ніж відчинити двері. Але новий замок повертався легко, ключі були тільки в довірених людей, а фотографії розгрому зберігалися в кількох копіях.
Денис не квапив дружину забувати пережите. Він сам перевіряв двері перед сном, питав, чи спокійно їй залишатися самій, і завжди попереджав, якщо затримувався на роботі. Коли розмова стосувалася матері, не приховував ні дзвінків, ні власних сумнівів. Іноді його накривало почуття провини, іноді він сумував за тією Ларисою Павлівною, якою пам’ятав її до конфлікту. Оксана не забороняла цих почуттів, але нагадувала: туга за матір’ю не зобов’язує впускати в дім людину, яка відмовилася поважати їхні межі.
Поступово вони повернулися до планів ремонту. Разом вибрали плитку — світлу, з м’якими блакитними прожилками, що нагадували мармур. Не найдорожчу, але міцну й спокійну за візерунком. Денис ретельно перерахував витрати, Оксана порівняла варіанти сантехніки, і вперше обговорення грошей не супроводжувалося чужими очікуваннями.
Майстра знайшли за рекомендацією. Він оглянув ванну, підтвердив, що трубу справді не можна залишати надовго, і пообіцяв закінчити основну роботу приблизно за тиждень. Коли в квартирі з’явилися коробки з плиткою та інструментами, Оксана відчула дивне полегшення. Премія нарешті спрямовувалася туди, куди вони збиралися витратити її того першого ранку, ще до дзвінків, погроз і обману.
Денис провів долонею по одній із плиток і сказав:
— Стільки всього сталося через гроші, яких майже одразу не стане після ремонту.
— Річ ніколи не була в самій сумі, — відповіла Оксана. — Річ була в праві вирішувати за нас.
Він погодився. І коли майстер зняв першу стару плитку, оголивши іржаву трубу, подружжя ніби побачило матеріальне підтвердження того, що захищало не примху, а власний дім…
