Дорога до школи пам’яталася смутно. Оксана вела машину на автоматі, вчепившись у кермо побілілими пальцями. Пічка працювала на повну потужність, але її все одно бив озноб.
На парковці біля школи, як завжди, яблуку ніде було впасти. Довелося залишити машину в сусідньому дворі й іти пішки по розкислій березневій сльоті. Хлопчаки висипали з дверей школи з криками та сміхом.
Семирічний Міша, син Оксани, одразу помітив стан матері.
— Мамо, ти чого така червона? — Він підійшов ближче, зазираючи їй в обличчя.
— Захворіла, синочку. Ходімо швидше в машину.
Артем, син Лариси, невдоволено копнув грудку снігу.
— Тітко Оксано, а ми в пекарню заїдемо? Ви вчора обіцяли, що сьогодні купите сосиски в тісті.
— Не заїдемо, Артеме. Я погано почуваюся. Їдемо одразу додому.
— Ну блін! — протягнув хлопчик, закидаючи рюкзак на заднє сидіння. — Мама казала, що ви мене нагодуєте. Я голодний узагалі-то!
Оксана промовчала. Вона мовчки завела двигун, мовчки виїхала з двору. Усю дорогу Артем бовтав ногами, б’ючи по спинці її сидіння, і скаржився Міші, що тепер доведеться їсти вчорашній суп. Міша намагався його вгамувати, але Артем тільки відмахувався.
Удома Оксана розігріла їм порцію курячого бульйону з локшиною, нарізала хліб і пішла до спальні. Вона зачинила за собою двері, впала на ліжко просто в одязі й провалилася у важкий гарячковий сон. Крізь дрімоту вона чула, як діти шумлять у вітальні, як сперечаються через приставку, як Артем голосно вимагає ввімкнути йому інший канал.
Встати й зробити зауваження не було сил. О пів на восьму вечора грюкнули вхідні двері. Оксана насилу розплющила очі…
