Так, він викладав історію. Але чомусь увесь цей час вона не могла скласти докупи ці дві прості складові. — Матусю, та як же це так? — в жаху прошепотіла Катя.
До вітальні зазирнув Андрій, а за ним і Віктор Павлович. — Ну що, Лариса Андріївна прийшла до тями? — обережно запитав Андрій. — Прийшла, — мертвотно-блідими губами прошепотіла Катя. — Люба, що з тобою? Тобі теж зле? — занепокоївся Андрій і спробував обійняти Катю. Вона його відштовхнула.
— Андрію, не чіпай мене, не можна нам, — у розпачі проговорила вона й відвернула голову. Зустрілася очима з Віктором Павловичем.
— Ось через нього й не можна. — Чому ж? — запитав старий професор. — Та тому що вона твоя донька, Вікторе, — прошепотіла Лара.
— Чи ти мене не пам’ятаєш? — Ні, Ларо, я тебе впізнав, — тремтячим голосом відповів Віктор Павлович. — І на фотографіях, які Катя показувала, і коли побачив тебе у себе на подвір’ї, я знав, що Катя — твоя донька, але що моя — немислимо. — Отака насмішка долі, — у розпачі промовила Лара й рішуче підвелася.
— Ходімо, доню, нічого нам тут робити.
Вона взяла Катю за руку, донька не пручалася. Дівчина вся враз поникла.
— За що ж доля так із нею? — Стійте! — раптом у розпачі скрикнув Андрій і повернувся до Віктора Павловича. — Тату, ти так нічого їм і не скажеш? Тоді я скажу. — Та що ще? — прошепотіла Катя.
— Ти ж освічена людина, сама все розумієш. Не можна нам бути разом, і треба забути все, що було. — Нічого я забувати не збираюся. І ми будемо разом, — дзвінко промовив Андрій.
— А все тому, що я татові не рідний по крові. — Як це так? — Катя й Лара повернулися до молодого чоловіка разом. А Віктор Павлович, який до цього мовчав, глибоко зітхнув і запросив усіх усе ж пройти до їдальні, де вже сиділи притихлі Олеся й Тарас…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
