Він одразу ж побачив їхній строгий формений одяг і погони, від чого хворе серце зрадливо й дуже боляче кольнуло. Але зовні його непроникне обличчя не виразило абсолютно нічого. «Ви будете громадянин Кузнецов?» — неймовірно суворо спитав старший із прибулих.
Це був дуже огрядний, цілком лисий чоловік років сорока п’яти. «Я і є», — неймовірно спокійно й тихо відповів старий. «Тоді пройдімо з нами, до вас є кілька дуже серйозних запитань».
Борис навіть не став намагатися питати, які саме це можуть бути запитання. Він мовчки встав, неймовірно повільно надяг стару куртку й цілком покірно сів у поліцейський фургон. Його одразу, без зайвих слів, повезли просто в райцентр.
У місцевому обшарпаному відділку його посадили в дуже тісний і неймовірно задушливий кабінет. Там були лише подряпаний стіл, два скрипучі стільці й вікно з масивною залізною ґраткою. Старший слідчий неймовірно неспішно дістав зі столу дуже товсту теку.
У ній лежали зовсім старі чорно-білі фотографії й якісь офіційні казенні документи. Борис одразу ж із жахом побачив на них своє власне обличчя. Воно було зовсім молодим, знятим більш як тридцять довгих років тому.
Там само були акуратно підшиті його старі тюремні анкети з північної колонії й пожовклі картки з відбитками пальців. «Ви зовсім ніякий не Кузнецов», — неймовірно впевнено й жорстко сказав слідчий. «Ви — Холодов Борис Тимофійович, у якого за плечима цілих три судимості».
«Остання тюремна ходка у вас була з вісімдесят п’ятого по дев’яносто другий рік. А після вашого звільнення слід неймовірно таємничим чином просто загубився. Але тепер ось, через стільки років, ви нарешті знайшлися».
«Наша база даних зовсім недавно оновилася, і система автоматичного пошуку безпомилково спрацювала», — з дуже вдоволеною посмішкою додав він. Борис продовжував неймовірно вперто зберігати цілковите гробове мовчання. «За вами числиться одна дуже й дуже стара справа», — далі насідав слідчий…
