«Це тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий рік, неймовірно жорстокий збройний розбій у великому мегаполісі. Один дивом уцілілий свідок зовсім недавно й неймовірно впевнено впізнав вас за старою фотографією. Тоді ми вас не знайшли, і ця справа дуже довго висіла глухарем».
«Але тепер ми її гарантовано й абсолютно точно закриємо», — неймовірно тріумфально промовив він. «Я — це зовсім не я», — дуже тихо, але гранично твердо сказав Борис. «Ваші відбитки пальців абсолютно повністю збігаються з нашими архівами, а далі нехай уже суд вирішує», — жорстко відрубав слідчий.
Судовий розгляд пройшов на диво неймовірно швидко. Той самий головний свідок, якому зараз було вже далеко за вісімдесят років, прийшов до зали засідань. Він неймовірно уважно подивився на підсудного Бориса й абсолютно впевнено кивнув головою.
Він твердо підтвердив, що це був саме той самий небезпечний чоловік. Державний черговий адвокат виявився неймовірно млявим і зовсім не збирався боротися за свого клієнта. Суддя абсолютно без емоцій зачитала остаточний і суворий вирок.
Йому дали рівно три роки колонії найсуворішого режиму. При цьому суд великодушно врахував його вельми похилий вік і цілковиту відсутність здоров’я. Борис вислухав цей вердикт стоячи й навіть не попросив про якийсь перегляд своєї справи.
Він зовсім не став подавати офіційну апеляцію до вищих інстанцій. Старий прекрасно розумів, що його похмуре минуле нарешті наздогнало його. Сперечатися з цією безжальною системою було цілком і абсолютно марно.
Його тюремний етап вийшов у неймовірно холодному й дощовому жовтні. Воронок нещадно трясло на кожній глибокій вибоїні розбитої дороги. Борис тихо сидів у кутку, притулившись до холодної залізної стінки й неймовірно втомлено заплющивши очі.
Поруч із ним сиділи зовсім молоді хлопці років двадцяти-тридцяти. Вони говорили неймовірно голосно, хвастливо вихваляючись своїми недавніми ходками, свіжими наколками й вельми сумнівними справами. Борис мовчки слухав їх і з великим сумом розумів, що вони взагалі нічого не знають про це жорстоке життя.
Для цих недосвідчених юнців тюремна зона була лише вельми захопливою грою й добрим приводом для неймовірно дешевих понтів. Вони у своєму житті ніколи не бачили справжніх авторитетних людей і зовсім не знали справжніх правил. Один нахабний хлопець років двадцяти п’яти, з потворною наколкою павука на шиї, раптом зухвало звернувся до нього.
«Гей, діду, ти взагалі вперше в такі суворі місця їдеш?» — неймовірно глузливо спитав він. Борис неймовірно повільно розплющив очі й дуже важко подивився на цього нахабу. Хлопець чомусь одразу й вельми боягузливо відвів свій зухвалий погляд убік…
