«Не вперше», — гранично сухо й жорстко відповів Борис. «А скільки всього відсидів-то?» — ніяк не вгамовувався попутник. «Достатньо, щоб тобі вистачило», — відрізав старий. Хлопець ображено замовк і більше до нього зовсім не чіплявся з дурними розпитуваннями.
Колонія під номером сорок шість зустріла прибулих неймовірно високим сірим парканом і спостережними вежами. Усюди виднілися іржавий колючий дріт, сліпили дуже потужні прожектори й неймовірно зло гавкали сторожові собаки. Коли Борис виходив із похмурого воронка, його неймовірно слабкі ноги ледь тримали постаріле тіло.
Болісний артрит не на жарт розігрався під час цього неймовірно важкого етапу. Усі потрібні знеболювальні таблетки в нього вже давно скінчилися. Ослаблене серце неймовірно зрадливо кололо в грудях при кожному вдиху.
Сама процедура оформлення тяглася нестерпно й неймовірно довго. Безкінечні папери, зняття відбитків пальців і обов’язкове казенне фото в профіль та анфас. Усі особисті речі в нього абсолютно безжально відібрали суворі охоронці.
Натомість йому видали неймовірно жорстку робу, тонкі капці, алюмінієву миску й погнуту ложку. Після цього всіх прибулих строєм повели в обов’язковий карантин. Там їх протримали цілий неймовірно виснажливий тиждень.
Лише після цього почався розподіл по постійних житлових приміщеннях. Борис волею долі потрапив до шостої камери. Коли важкі залізні двері зі скрипом відчинилися, він одразу ж побачив обличчя місцевих мешканців.
Це були неймовірно молоді, дуже жорсткі й голодні до чужої крові хлопці. Вони неймовірно жадібно дивилися на старого, мов голодні вовки на вівцю, що відбилася від отари. Борис миттєво й безпомилково оцінив усю серйозність ситуації.
«Тут мені буде неймовірно важко. Дуже й дуже важко», — цілком приречено подумав він. Він зробив неймовірно глибокий вдих і дуже повільно переступив поріг камери. Важкі залізні двері за його спиною з гучним брязкотом зачинилися.
Запала коротка, але дуже гнітюча тиша. А потім чийсь грубий голос неймовірно глузливо промовив на всю кімнату. «Ви тільки подивіться, до нас новий дід приїхав!» І після цих слів усі присутні голосно й неймовірно зло засміялися.
Але цей сміх зовсім не налякав Бориса, а лише нагадав йому, хто він є насправді. Він уже проходив через подібне багато років тому. Йому належало вижити знову, покладаючись тільки на свій неймовірний досвід і сталеву волю.
