Він був частиною цього. Не виконавцем. Передавальною ланкою.
Ланкою ланцюга, який починався в кабінеті обласної адміністрації й закінчувався на сороковому кілометрі від вузлової станції. Марина повернулася до рідного міста п’ятого березня. Поїзд прибув о шостій ранку.
Той самий вокзал. Ті самі колони. Той самий годинник над входом, що поспішав на три хвилини.
Тільки тепер вона дивилася на перон іншими очима. Не як людина, яка від’їжджає, а як людина, яку повернули. Таксі до центральної вулиці.
Квартира на третьому поверсі. Усе на місці. Чайник на плиті, капці біля порога, мамина шаль на спинці стільця.
Ніби не було ні поїзда, ні шпал, ні будки Степанича, ні чергового з рукою, що сповільнилася. Марина поставила в коридорі валізу, яку їй повернули на вокзалі. Порожня сіра казенна тека лежала всередині.
Робочі матеріали лишилися у вкраденій сумці на сороковому кілометрі, в чужих руках. Валіза з одягом, кодексами й порожньою текою була ціла.
До прокуратури вона прийшла о дев’ятій. Піднялася на другий поверх. Кабінет чотирнадцять.
Двері зачинені на ключ, як і лишала. Відчинила, увійшла. Стіл, стілець, вікно на трамвайні колії.
Усе те саме. Тільки на столі записка від секретарки: «М. С. Коваленко. Зайдіть до М. П. Романенка».
Романенко сидів за столом і перебирав папери. Марина увійшла. Він не підвів голови.
Продовжував гортати, роблячи помітки на полях олівцем. Три секунди. П’ять.
Сім. Потім сказав: «Сідай».
І вказав олівцем на стілець. Марина сіла. Романенко нарешті подивився.
Не на неї, а трохи лівіше, на точку над її правим плечем, як дивляться на людину, яку бачать, але не хочуть бачити. «Відрядження скасовано. Ти в курсі?» — «У курсі», — сказала Марина.
«Скасовано двадцять шостого лютого, за день до мого від’їзду. А направлення ви підписали дванадцятого». Романенко поклав олівець. Повільно, обережно, паралельно краю столу.
Марина знала цю його звичку. Він вирівнював предмети, коли нервував. Олівець, степлер, тека.
Кожен предмет на своєму місці, під прямим кутом. Порядок на столі, коли порядок усередині руйнується. «Марино Сергіївно».
Він перейшов на «ви» і на звертання по імені та по батькові, що означало тільки одне: далі буде офіційно. «Вас чекають в обласній прокуратурі».
«Завтра, о десятій ранку. Кабінет заступника прокурора області. Візьміть посвідчення».
«Навіщо?» — «Бесіда. Більше мені нічого не повідомили». Він знову взяв олівець і втупився в папери.
Марина посиділа ще три секунди. Він не підвів голови. І вийшла.
У коридорі з-за дверей канцелярії долинув голос машиністки. Бадьорий, звичний. «Михайле Павловичу, підпишіть відрядження».
Звичайне життя. Звичайний робочий день. Люди працювали, підписували, телефонували.
Курили в сходовій курилці. Марина йшла коридором і відчувала, як колеги розступаються. Не фізично, а внутрішньо.
Ніхто не гукнув. Ніхто не спитав, як столиця. Усі вже знали, що столиці не було.
І всі знали, чому. Наступного дня о десятій ранку Марина стояла біля дверей кабінету заступника обласного прокурора. П’ятий поверх будівлі на одній із центральних вулиць.
Коридор широкий, паркетний, з бордовою килимовою доріжкою. Запах специфічний. Канцелярський клей, пилюжний папір і щось невловимо казенне, що в’їлося в стіни за десятиліття.
Секретарка, немолода жінка в строгому костюмі, кивнула. «Проходьте, Микола Васильович чекає». Кабінет був великий, стіл Т-подібний, полірований.
Над столом портрет керівника країни, сейф біля стіни, два крісла для відвідувачів, м’які, з підлокітниками, не те що стілець у кабінеті Романенка. На краю столу графин з водою, склянка, блокнот із золотим тисненням. Настінний годинник, круглий, з маятником, цокав виразно, розмірено, заповнюючи кабінет єдиним живим звуком.
Микола Васильович Савченко, заступник прокурора області, років 55, сивий, з м’яким обличчям і важкими окулярами в роговій оправі. Строгий темний костюм доброго крою. Встав при її вході, простягнув руку, теплу, суху, вказав на крісло.
«Марино Сергіївно, радий познайомитися. Чай? Кава?» — «Дякую, ні». Савченко сів навпроти за стіл, склав руки перед собою, пальці переплетені, спокійно, по-батьківськи.
Усміхнувся. «Марино Сергіївно, я говоритиму з вами прямо».
«Ви хороша слідча. Ні, ви чудова слідча. Справа по заводу радіоприймачів — чиста робота. Міцний обвинувальний висновок, жодної процесуальної помилки».
Це рідкість для людини з дворічним стажем. Марина чекала. Похвала перед ударом — стандартний прийом.
Вона використовувала його сама на допитах. «Але…» Савченко зняв окуляри й поклав на стіл. «Робота в прокуратурі — це не лише справи й вироки».
«Це ще й самопочуття — фізичне, психологічне. Ви молода жінка, 28 років. Попереду довга кар’єра».
«І мені доповіли, що останній тиждень у вас…» Він добирав слово, покатавши його на язиці. «Перенапруження. Пов’язане з робочим навантаженням».
«Хто доповів?» — «Це несуттєво. Медична комісія рекомендує короткостроковий відпочинок. Лікарняний лист».
«На чотири тижні. Із збереженням посади й стажу. Ви відпочинете, прийдете до тями й продовжите роботу».
«Миколо Васильовичу, — Марина подивилася йому в очі, — я не проходила медичної комісії».
Савченко вдягнув окуляри назад. Повільно, двома руками розправивши дужки за вухами. Годинник цокав…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
