Із короткого радіообміну Михайло вже встиг розчути в голосі Павла Сергійовича Лиса звичну владність. Так говорила людина, яка звикла керувати чужими вчинками й ані на мить не припускала, що обставини можуть вийти з-під її контролю. Настав час позбавити його цієї впевненості.
З кишені Михайло дістав невеликий циліндр — світлошумовий пристрій службового зразка. У металевій скриньці таких було три, і всі вісім років він сподівався, що жоден не знадобиться. Тепер він підвівся з канави, обійшов позашляховик з боку, який не проглядався в дзеркалах, і зупинився біля заднього колеса. Потім один раз неголосно постукав кісточками пальців по склу.
У салоні відразу заворушилися. Денис різко сіпнувся й потягнувся до зброї, але Лис підняв долоню, наказуючи йому завмерти. Скло задніх дверцят опустилося лише на кілька сантиметрів.
— Павле Сергійовичу Лис, — промовив Михайло у вузьку щілину спокійно й тихо. — Вийдіть із машини.
Запала коротка пауза.
— Хто ви такий? — спитав прокурор.
Голос його ще звучав рівно, однак колишньої бездоганної впевненості в ньому вже не було.
— Людина, яка живе в цьому лісі. У вас два варіанти: ви виходите самі, і ми розмовляємо, або я відправляю це всередину й чекаю, поки ви все одно виберетеся назовні.
Михайло підняв циліндр до щілини, щоб ті, хто сидів у салоні, встигли його розгледіти.
— Це вас не вб’є. Але хвилин двадцять ви нічого не бачитимете й майже нічого не чутимете. На морозі, посеред порожньої дороги. Вирішуйте.
Тиша затяглася. Нарешті клацнув замок, і першим із машини вийшов Лис. Слідом вибралися водій і другий чоловік, а поранений лишився лежати на задньому сидінні, притискаючи руки до ушкодженої ноги. Денис затримався в салоні й потягнувся до зброї, але Лис різко наказав йому зупинитися.
Денис повільно прибрав руку й вийшов із машини без зброї.
Вони стояли на засніженій дорозі: прокурор, водій і двоє його людей. Навпроти темнів силует Михайла — прямий, нерухомий, майже злитий із лісом. Місячного світла вистачало лише на те, щоб розрізнити обриси його обличчя й металевий циліндр у руці.
— То хто ви? — повторив Лис.
— Моє ім’я нічого не змінює. Важливе інше: дівчина, яку ви наказали вбити, жива й перебуває там, де ваші люди до неї не дістануться. Цієї ночі вони вже не зможуть продовжити погоню.
Лис мовчав, не зводячи з нього очей.
— Я знаю і про те, що відбувалося на цій дорозі в останні роки, — вів далі Михайло. — Не лише про сьогоднішню спробу. Пам’ятаю жінку, яка зникла біля двісті другого кілометра три роки тому. Пам’ятаю ту, що була перед нею, і ще одну — раніше. Я живу тут вісім років, Павле Сергійовичу. За цей час можна багато побачити й почути.
— Чути мало, — неголосно відповів прокурор. — Довести ви нічого не зможете.
— До місцевої прокуратури я не піду і в найближче відділення поліції теж. Я надто добре розумію, як тут усе влаштовано. Але в іншому місті працюють люди, які колись лишилися мені винні, а в таких боргів немає строку давності.
У голосі Михайла не було погрози, лише суха ясність. Лис уперше відвів погляд і подивився на чорну смугу дерев за його спиною.
— Чого ви хочете? — спитав він після паузи.
— Від вас — нічого. Тепер у мене є все необхідне.
Михайло вийняв із внутрішньої кишені щільний конверт, але передавати його не став, лише показав здалеку.
— Тут дати, місця й відомості, які можна перевірити. До цієї ночі в мене були лише розрізнені спостереження. Тепер з’явився живий свідок і прямий зв’язок із вашим наказом. До світанку матеріали опиняться в людини, якій ви не зможете наказати закрити справу.
Лис довго дивився на конверт. Його обличчя майже не змінилося, але Михайло побачив ту мить, коли прокурор зрозумів: звичні фігури на дошці більше йому не підкоряються. Це був іще не страх, а перше тверезе усвідомлення власного становища.
— Ви покійник, ким би не були, — тихо промовив Лис.
— Для колишнього життя я покійник уже вісім років. Тому, кого викреслили з відкритих реєстрів, нічого втрачати.
Михайло відступив на крок, потім іще на один. За його спиною густішала непроглядна темрява.
— Їдьте. І попередьте решту: вночі на цю дорогу більше не виходять. Вона тепер під наглядом.
Ще один рух назад — і ліс ніби зімкнувся перед ним. Він зник між стовбурами так безшумно, ніби ніколи не стояв за кілька метрів від машини. Лис якийсь час вдивлявся в чорноту, після чого різко повернувся до позашляховика.
— Їдемо.
Денис перезирнувся з водієм, але ніхто не наважився вимовити ані слова. Двері зачинилися, двигун загув гучніше, і червоні вогні машини невдовзі розтанули за поворотом…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
