Суд почався холодного лютневого ранку й розтягнувся на кілька місяців. Справа стала гучною. У залі ледве вистачало місця для підсудних, адвокатів, прокурорів, свідків, журналістів і тих, хто прийшов побачити, як падає людина, яка роками вважала себе вищою за закон.
Марина була присутня на кожному засіданні. Вона сиділа в першому ряду й дивилася на Матвія Громова. Він уже не був схожий на впевненого господаря життя з дорогого кабінету. Камера, допити й очікування вироку змінили його: обличчя осунулося, плечі опустилися, у волоссі з’явилася сивина.
Поруч перебували Вадим Левін, Руслан Громов та інші учасники мережі. Кожен намагався врятувати себе. Хтось звалював провину на інших. Хтось удавав, що опинився поруч випадково. Хтось плакав і просив зважити на вік, хвороби, родину. Матвій тримався найдовше. Він називав себе підприємцем, говорив про фальсифікацію, про заздрість конкурентів, про тиск. Його адвокат намагався оскаржити докази, причепитися до процедур, заплутати послідовність подій.
Але обвинувачення було підготовлене ретельно.
Фінансові документи показували рух величезних сум через підставні фірми. Записи розмов підтверджували накази. Колишні учасники організації давали свідчення, розраховуючи на пом’якшення покарання. Вони розповідали, як працювала мережа, як перевозили заборонені речовини, як карали боржників, як зникали конкуренти, як ламалися життя тих, хто потрапляв у залежність.
Один свідок розповідав про людину, яку побили за борг. Інший — про поставки, що проходили через склади Раїси. Молода жінка плакала, згадуючи брата, який загинув через речовини, що їх поширювали люди Громова. Кожне свідчення додавало нову рису до портрета системи, збудованої на страху й чужому руйнуванні.
Особливо важким став виступ Марини.
Коли її викликали, у залі запала тиша. Вона говорила спокійно, без істерики, без бажання тиснути на жалість. Розповіла про напад у парку, про затримання Руслана та його спільників, про викрадення батьків і сестри, про викуп, про рік таємного розслідування. Вона дивилася просто на Матвія. Він намагався витримати її погляд, але щоразу відводив очі.
Потім виступали її батьки. Галина Павлівна тремтячим голосом згадувала темний підвал, погрози, страх за Алісу. Семен Андрійович говорив коротко, стримано, майже сухо. Але в кожному його слові відчувався біль людини, яку позбавили можливості захистити тих, кого вона любить…
