Чоловік приблизно мого віку. Незнайомий, але обличчя здавалося смутно знайомим. Він теж придивлявся.
«Ми вчилися в одному університеті, — сказав він. — Я був на курс старший. Артур Дорошенко».
Я згадала. Неясно, в обрисах. Потокова лекція, хтось відповідає біля дошки, цифри з бюджетного аналізу.
«Пригадую», — сказала я. «Ви зараз у холдингу “Гнатюк-Буд”? Я бачив ваше ім’я в матеріалах галузевої конференції минулого місяця». «Так». «Я в аналітичному агентстві. Шукаю партнера для кількох проєктів у будівельному секторі. Якщо вам цікаво перетнутися й поговорити про можливу співпрацю…» «Цікаво, — сказала я. — Надішліть матеріали на пошту, я подивлюся». Він кивнув.
Світлофор перемкнувся. Ми пішли в різні боки. Я не думала про цю розмову ні як про знайомство, ні як про щось інше.
Просто діловий контакт, яких буває багато. Життя знову було наповнене такими ось простими, звичайними речами. Світлофорами, випадковими зустрічами, робочими листами.
Це було добре. Це було саме те, чого бракувало. Маму я навідала на початку травня.
Ми з батьком поїхали разом. Уперше за довгий час удвох. Він сам за кермом, я поруч.
Дорогою майже не розмовляли. Слухали радіо, дивилися на поля, які вже зеленіли обабіч. На кладовищі було тихо й світло.
Берези стояли в молодому листі. Птахи співали так, як птахи вміють співати тільки в травні, без упину, перебиваючи одне одного. Батько поставив квіти, прибрав торішнє листя з каменя.
Я стояла поруч. Я не говорила вголос, просто стояла. Думала про те, що мама не встигла побачити багато чого.
Як я закінчувала університет, як починала працювати, як виходила заміж і як розлучалася. Вона не знала Кирила і не знала цієї історії. Але я думала: якби знала, вона б не стала казати: «Я ж попереджала».
Вона не була такою людиною. Вона б просто спитала: «Ну і як ти зараз?» «Добре, мамо. Справді добре». Батько став поруч, поклав руку мені на плече. Коротко, на секунду.
Цього було досить. Ми постояли ще трохи. Потім пішли до машини.
Дорогою назад я дивилася на поля, на небо, на рідкі хмари, які неквапливо пливли кудись своїм маршрутом. Батько ввімкнув радіо, неголосно. «Тату», — сказала я. «Так».
«Дякую за те, що не вберіг мене від усього». Він помовчав. Потім кивнув, не обертаючись, дивлячись на дорогу.
«Ти сама розібралася, — сказав він. — Я тільки чекав». «Це теж багато». «Це найважче», — сказав він тихо. Ми їхали в тиші. Добрій тиші.
Тій, яка не потребує слів. Попереду було місто. З його будовами, вогнями, людьми.
З роботою, з радою директорів, з новими контрактами й майбутніми рішеннями. З життям, яке не обіцяє нічого конкретного, але й не забирає головного — права самій обирати, як його прожити.
Цього було досить. Це було навіть більше, ніж досить. За місяць я зустрілася з Артуром Дорошенком.
У справі. У переговорній його агентства. Ми говорили дві години.
Про ринок, про методологію, про те, як аналітика в будівельному секторі відстає від реальної практики на кілька років. Розмова була доброю, професійною, без зайвого. Коли він ішов, то спитав, чи можна інколи телефонувати не лише по роботі.
Я на секунду замислилася. «Можна», — сказала я. Не тому, що була готова до чогось конкретного. Просто зачиняти двері наперед — це не обережність, а страх, вдягнений в обережність.
А боятися я розучилася. Або майже розучилася. Цього поки було досить.
