На цвинтарі мрячив дощ. Максим стояв трохи осторонь і час від часу дивився на годинник. Аліна була біля тата — тиха, зосереджена, без колишньої показної впевненості. На поминках у батьківському домі зібралися родичі й знайомі. Максим пив більше, ніж слід, і помітно нервував, особливо коли ділові гості розмовляли з Владиславом про проєкти. Краєм вуха я почула згадки про проблеми в бізнесі Максима. Схоже, розповіді Аліни про блискуче життя були лише фасадом.
Я трималася так, як хотіла б мама: спокійно, гідно, без сцен. Заради тата. Заради пам’яті жінки, яка все життя намагалася нас поєднати. У якийсь момент я впіймала погляд Аліни з іншого кінця кімнати. У ньому вже не було виклику. Лише втома й щось схоже на прохання.
Наступного дня Владиславові довелося повернутися до нового міста: важливе засідання ради директорів не можна було перенести. Він збирав речі й увесь час поглядав на мене.
— Ти впевнена, що впораєшся?
— Татові треба допомогти розібрати мамині речі. Я залишуся на кілька днів. Зі мною все буде добре.
Провівши його, я повернулася до батьківського дому. Тато сидів у маминому саду з альбомом на колінах.
— Вона все підписувала, — сказав він, показуючи акуратні рядки під фотографіями. — Казала, що одного дня нам буде важливо пам’ятати, хто є хто.
Удень я почала розбирати її шафу. Кожна сукня відчиняла двері у спогад: синя — мій випускний, квіткова — недільні обіди, сіра — перші заручини. Я говорила з мамою вголос, розповідала про Владислава, про наш дім, про те, що мені й досі боляче. У приліжковій тумбочці знайшла щоденник у м’якій шкіряній обкладинці. Записи за багато років. Багато сторінок про нас з Аліною, про мамину надію, що ми колись перестанемо бути чужими.
Останній запис було зроблено за два тижні до смерті. Мама писала, що її найбільший жаль — піти, не встигнувши помирити дочок. Що вона все життя вміла лагодити порване, але з нами не впоралася. Що молиться, аби ми одного дня знайшли дорогу одна до одної.
Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Я витерла обличчя й визирнула у вікно. На ґанку стояла Аліна. Сама. Без Максима. Тато пішов до брата на вечерю, і в домі, де ми виросли, залишилися тільки ми.
— Привіт, — сказала вона, коли я відчинила. — Можна зайти?
Я мовчки провела її на кухню й поставила каву. Аліна сіла за стіл, склавши руки перед собою. Без Максима вона здавалася меншою, тихішою, справжньою.
— Де він? — спитала я.
— Вдома. Він не знає, що я прийшла. Я сказала, що мені треба побути самій після похорону.
Пауза розтяглася між нами на всі шість років мовчання.
— Пробач за вчора, — сказала вона нарешті. — За те, що наговорила в тій кімнаті. Це було гидко.
Я кивнула. Прийняла вибачення, але не стала називати це прощенням.
— Тато показав мені мамин щоденник, — продовжила Аліна. — Останній запис.
— Я теж знайшла його.
— Вона дуже хотіла, щоб ми помирилися.
— Мир — це не просто сидіти за одним столом, — відповіла я. — Це чесність. Без неї нічого не вийде.
Аліна підвела очі. У них стояли сльози.
— Тоді чесно? Я нещасна, Марто. Майже від самого початку.
Слова прорвалися з неї, як вода крізь тріщину в греблі. Вона розповідала, що Максим змінився невдовзі після весілля. Почав контролювати витрати, телефон, зустрічі. Критикував її одяг, мову, поведінку. Його бізнес тонув, кожна нова угода була спробою втриматися на поверхні. Будинок, машини, поїздки — усе трималося на боргах і показній розкоші. Їхній шлюб був вітриною для людей, яким треба було бачити успіх.
— Того Максима, якого ти кохала, більше немає, — сказала вона, стискаючи чашку. — Або, може, його ніколи й не було.
— Чому ти не йдеш?
