Вона заплющила очі.
— Соромно. Як визнати, що я зруйнувала сім’ю заради цього? І ще договір. Якщо піду неправильно, залишуся майже ні з чим.
Я підсунула до неї мамин щоденник.
— Прочитай усе.
Аліна читала довго. Сльози падали на сторінки. Коли вона підвела голову, її обличчя було відкритим, без звичного захисту.
— Вона все розуміла, так?
— Мама завжди бачила більше, ніж ми думали.
— Я стільки років себе ненавиджу, — прошепотіла Аліна. — Щоразу, коли вона говорила про тебе, про твою роботу, про твоє нове життя, мені було соромно. Я вдавала, що в мене все прекрасно, бо інакше довелося б визнати: я вкрала не щастя, а порожнечу.
Вона сказала, що вже таємно консультується з адвокатом і збирається подати на розлучення, коли це буде безпечно. Я слухала й відчувала дивну суміш полегшення, жалю й утоми. Людина, яка завдала мені страшного болю, сама стояла серед руїн.
— Я не прошу, щоб ти пробачила мене зараз, — сказала вона. — Я не заслужила швидкого прощення. Але ти мала знати правду.
Того вечора ми разом розбирали мамині речі. Плакали, згадували, іноді навіть сміялися. Аліна згадала, як мама пекла два види печива: мені — з шоколадною крихтою, їй — цукрове. Я згадала записки в ланчбоксах, жодна з яких не повторювалася. Це не було зціленням. Біль не зник. Але між нами ніби з’явилася тонка дошка над прірвою.
— Що ти робитимеш? — спитала я, коли Аліна зібралася йти.
— Подам на розлучення, коли адвокат скаже, що час. Зніму невелику квартиру. Знайду роботу. Почну спочатку.
— А я повернуся додому. До Владислава.
Вона подивилася на мене уважно…
