«Але коли до них прийшли вовки, я сховався. А вона вийшла на полювання». Він розумів: якщо зараз заарештує Антоніну, на неї чекає суворе покарання без суду і слідства.
Але був іще третій — Віктор Ракітін, ватажок. Соколов знав, що Антоніна не зупиниться. Дві голови гідри відтято, лишилася головна.
Тим часом в особняку першого секретаря міськкому панувала атмосфера божевілля. Віктор Ракітін, останній із вовчої зграї, забарикадувався у своїй кімнаті на другому поверсі. Батько, намагаючись урятувати сина, перетворив будинок на фортецю.
У дворі чергував посилений взвод міліції з автоматами, а вікна першого поверху були забиті дошками. У саду спустили службових вівчарок. «Вона прийде, вона виріже мене!» — верещав Віктор, забиваючись у куток дивана й п’ючи просто з горла.
«Замовкни!» — кричав на нього батько, червоний від сорому й страху. «Ти доросла людина! Припини істерику, сюди й миша не проскочить!»
Але Віктор не вірив. У кожному шереху за вікном, у кожному скрипі підлоги йому чувся дзенькіт скальпелів. Його психіка руйнувалася на очах, йому снилися кошмари.
Йому снилися Валера без голосу і Стас із написом на лобі. Йому снилася та дівчина, Лена, яка мовчки простягала йому іржаві ножиці. Віктор божеволів: не спав третю добу, стискав у спітнілих долонях батьківський нагородний пістолет і чекав.
А Антоніна готувалася. Вона знала, що просто так до Ракітіна не підійдеш — це був справжній військовий об’єкт. Штурм у лоб означав би самогубство.
Але Антоніна й не збиралася штурмувати. Війна навчила її головного правила диверсанта: якщо не можеш пробити стіну, зроби так, щоб ворог сам відчинив ворота. Або викури його димом.
Вона провела розвідку. Удень, під виглядом звичайної старенької прибиральниці, що підмітала листя, вона вивчила периметр. Вона помітила деталь, яку проґавили професійні охоронці, — стару систему вугільного опалення особняка.
Повітрозабірник був на задньому дворі, за гаражами, у сліпій зоні прожекторів. Якщо запустити туди дим — їдкий, густий, задушливий. Антоніна пішла по аптеках, купуючи компоненти потроху: сірку, марганцівку, гліцерин.
У своїй маленькій кухні, завісивши вікна щільними ковдрами, вона змішувала пекельну суміш. Вона робила димові шашки — потужні хімічні заряди, що викликали паніку, сльози й задуху. «Викурити щура з нори», — шепотіла вона, утрамбовуючи порошок.
Увечері до неї у двері постукали. Антоніна завмерла, сховала банки й підійшла до дверей із кухонним ножем. «Хто?»
