Він почув її за двісті метрів. Не тому, що мав якийсь особливий слух.
Просто в нічному зимовому лісі звуки розносяться далеко. Хрускіт снігу, зламані гілки, збите дихання. Усе це йшло до нього як сигнал крізь мерзле повітря.
Він уже не спав. Він узагалі рідко спав міцно. Павло Левченко сидів біля печі, коли це почалося.
Не грівся. Просто дивився на вогонь. У нього була така звичка.
Дивитися на вогонь ночами. Не думати ні про що конкретне. Просто дивитися.
Ніч ішла до першої. Надворі мороз, тиша, ліс. Звичайна ніч.
Потім ліс сказав йому. Хтось біжить. Левченко встав без зайвих рухів.
Накинув армійський бушлат. Ноги вже були у валянках. Він ніколи не роззувався до кінця.
Стара звичка з тих часів, коли треба було бути готовим вийти за тридцять секунд. Взяв ліхтар. Подумав.
Поклав назад. Вийшов у темряву. База була невеликою.
Старий мисливський кордон, який йому віддали за смішні гроші три роки тому. Господар виїхав, держава забула. А Левченко прижився.
Сарай, лазня, будинок із чотирьох кімнат. Криниця. Стос дров біля стіни.
Від дороги два кілометри просікою. Ніхто сюди не ходив. Ніхто не знав.
Саме це йому й було потрібно. Він вийшов за ворота і прислухався. Хрускіт був уже близько.
І… дихання. Часте, панічне, жіноче. Він став біля крайньої сосни й чекав.
Вона вибігла на нього майже впритул. Побачила темний силует. І зупинилася так різко, що впала на коліна в сніг…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
