Молодий. Із регіону. Дивився на селище широко розплющеними очима.
Явно не чекав такої глушини. Перший місяць ходив по домівках, знайомився. Про дорогу нічого не питав.
Зупинок уночі не влаштовував. Селище видихнуло. Не відразу.
Повільно, як людина, яка довго сиділа зігнувшись і тільки тепер розгинає спину. Але видихнуло. Оля повернулася в березні.
Не тому, що мусила. Термін роботи за направленням міг закінчитися, і ніхто б її не засудив, якби вона не повернулася. Але вона повернулася.
До дітей. До Дані з його рукавицями. До Соні, яка чекала на неї.
Оля це знала. Відчувала. Вона повернулася іншою.
Не зламаною, ні. Іншою. Люди, які пройшли через певні ночі, завжди інші після них.
Це не погано і не добре. Це просто так. У перший день після повернення вона зайшла до директора.
Попросила телефонний довідник. Знайшла потрібний номер. Не відразу.
Довелося порозпитувати. Подзвонила в регіональну прокуратуру. Попросила з’єднати з черговим слідчим.
Розповіла все, що знала. Імена, дати. Те, що чула від Левченка про вісьмох.
Слідчий слухав. Записував. Питав.
Обережно. Методично. Наприкінці сказав:
«Ми вже отримали деякі матеріали в цій справі. Ваші свідчення допоможуть». Вона не спитала, від кого матеріали.
Вона знала. Справу відкрили у квітні. Черненка знайшли в іншому місті.
Він жив у сестри. Слідчі приїхали тихо, без галасу. Взяли.
Савченко прийшов сам. Його ще ніхто не шукав, але він прийшов до слідчого управління і написав явку з повинною. Дев’ятнадцять сторінок.
Усе, що знав. Рябий дав покази як свідок. Він не брав участі в основному.
Цього було досить, щоб залишитися по інший бік столу. Суд був довгий. Так завжди буває.
Коли багато років. Коли багато жертв. Коли багато шарів брехні, які треба знімати по одному.
Повільно. Але врешті був вирок. Черненко отримав чотирнадцять років…👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
