Суд відбувався без Левченка. Його не викликали. Він не фігурував у справі ні як свідок, ні як хтось іще.
Просто не було такого прізвища у справі. Саме так, як він хотів. Оля приїхала на базу на початку квітня.
Сніг ще лежав. Щільний, осілий, березневий. Але вже відчувалася весна.
У повітрі, у звуках, у світлі. Вона йшла просікою і думала. А раптом його немає? Раптом поїхав? Раптом усе інакше? Ворота були зачинені.
Вона постукала. Довга пауза. Потім кроки.
Двері відчинилися. Левченко дивився на неї. Спершу тим самим рівним поглядом.
Потім щось у ньому зрушилося. Трохи. Ледь помітно.
«Ти повернулася?» — спитав він. «Я повернулася». «У селище?» — «До школи».
Він кивнув. «Справу відкрили, — сказала вона. — Черненка заарештовано».
«Матеріали твої?» — «Частково». «Як ти їх зібрав?» — «Три роки», — сказав він просто. «Довго?» — «По одному».
Вона дивилася на нього. «Ти три роки збирав на них матеріал?» — «Я жив тут, — сказав він. — Ліс розповідає, якщо слухати».
Вона зайшла в будинок. Тепло. Піч.
Той самий чайник. Та сама тьмяна лампа. Майже нічого не змінилося.
І водночас змінилося все. Вона думала про це, поки він ставив чайник. «Ти знав, що так буде?» — спитала вона.
«Тієї ночі. Ти знав, що вони підуть?» — «Ні». «Що було б, якби не пішли?» Довга пауза.
«Інша розмова», — сказав він. Та сама відповідь, що й тоді. Але зараз вона зрозуміла її краще.
«Ти б не дав йому піти. По-справжньому піти». Він не відповів.
Що саме по собі було відповіддю. Вони пили чай. За вікном танув сніг.
Повільно, по-квітневому, майже непомітно. Капало з даху. Десь у лісі співала пташка.
Перша, несмілива. «Ти залишишся тут?» — спитала вона. «Напевно».
«Навіщо?» Він подумав. «Бо тут потрібен, — сказав він. — Іноді».
«Рідко. Але потрібен…»👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
