За вікном світало. Сірий, зимовий, холодний ранок. Селище прокидалося.
Десь рипіла хвіртка. Десь загавкав собака. Звичайний ранок.
Черненко дивився у вікно. І думав про те, що цей сапер у лісі бачив його наскрізь. Не документами налякав.
Документи, може, й були блефом. Налякав іншим. Він сказав уголос те, чого Черненко дванадцять років не казав навіть собі.
Вісім. Уголос. І не злякався.
І не закричав. Просто сказав. Спокійно.
Як факт. Найстрашніше було саме це. О десятій ранку Черненко написав рапорт.
Не відразу. Довго сидів перед чистим аркушем. Потім швидко, без зупинок.
За власним бажанням. У зв’язку з погіршенням здоров’я. Запечатав.
Поклав на стіл. Встав. Підійшов до вікна.
Селище жило своїм життям. Сіре, звичне, небагате. Люди йшли вулицею.
Діти бігли до школи. Він дивився на них. Думав.
Вони не знають. І ніколи не дізнаються. Потім подумав.
Може, це й добре. Потім подумав. Ні.
Недобре. Але що з цим робити, не знав. Січень був холодний.
Черненко поїхав дванадцятого січня. Тихо. Зібрав речі за три дні.
Попрощався з двома-трьома людьми, які були зобов’язані йому по службі. Куди поїхав, не сказав. Савченко звільнився через тиждень після нього.
Казали, що поїхав до матері в інше місто. Рябий поїхав першим. Ще третього січня, як і обіцяв.
Селище помітило відхід усіх трьох. Здивувалося, але не дуже. У дев’яносто дев’ятому і двохтисячному роках люди звикли до того, що люди йдуть.
Просто йдуть. Без пояснень. Новий місцевий поліцейський приїхав у лютому…👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
