Черненко обернувся. Рябого не було. Тільки Савченко стояв у нього за спиною.
І дивився туди, де щойно був Рябий. Ліхтар хитався в його руці. — Де? — почав Савченко.
— Тут, — сказав голос із темряви. Праворуч.
Левченко вийшов із тіні біля сараю. Він тримав Рябого однією рукою за комір.
Рябий не ворушився. Стояв, як лялька. Очі розплющені, дихає.
Живий, але дуже тихий. — Він у порядку, — сказав Левченко рівно. — Поки що в порядку.
Черненко стояв у дверях будинку і дивився на нього. Пістолет у Черненка був за поясом. Він бачив.
Рука потягнулася. — Не треба, — сказав Левченко. Голос був такий самий рівний, без погрози.
Просто факт. — Ти ніхто, — сказав Черненко. — Ти списаний каліка в лісі.
«Ти розумієш, що буде?» — «Розумію, — сказав Левченко. — Тому пропоную спершу поговорити». Це було несподівано.
Черненко чекав страху, або агресії, або прохань. Не цього. — Поговорити? — сказав він.
— Так. Є дещо, що ти маєш почути. Після цього роби, що хочеш.
Черненко дивився на нього. Щось у цій людині, у його голосі, у тому, як він стояв, у тому, як тримав Рябого, було неправильне. Не так, як має стояти людина в безвихідній ситуації.
Він стояв так, ніби ситуація була його. — Говори, — сказав Черненко. Левченко опустив Рябого на сніг. Не кинув — опустив обережно.
Той сів, помотав головою. Живий. Левченко зробив крок уперед.
Один крок. Зупинився. — 19 листопада 98-го року, — сказав він.
Черненко не ворухнувся. Автобус. Та сама дорога.
Жінка з іншого міста їхала до родичів. Зупинили, як сьогодні. Вона не побігла…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
