Вони вийшли на просіку о 3:31. Черненко йшов першим, як завжди.
Звичка йти першим. За 12 років у селищі він звик бути попереду. Тут його боялися.
Тут його слухалися. Тут його ліс. Так він думав.
Савченко йшов за ним. Молодий, 28 років. Три роки в охороні.
Злий, бо амбіцій багато, а перспектив мало. У селищі застряг випадково і залишився, бо Черненко запропонував йому просту схему. Влада без відповідальності, гроші без пояснень.
Рябий замикав. 42 роки. Колишній співробітник охорони.
Мовчазний. Дивився уважніше за інших. Сліди вели прямо.
Ліхтарі нишпорили по снігу. «Тут», — сказав Черненко, коли просіка відкрилася. «Уже скоро».
Перший дріт спрацював на Савченку. Він ступив, і нога зачепилася. Не боляче, просто спіткнувся.
Але тут же згори з хрустом і гуркотом упала суха гілка. Товста, метрова. Савченко відскочив і закричав.
Інстинктивно, голосно. Рябий миттєво погасив свій ліхтар. Черненко присів.
Тиша. П’ять секунд. Десять.
Двадцять. Нічого. Тільки сніг, що обсипався з ялини.
— Гілка, — сказав Черненко, підводячись. — Гілка впала, ідіоте! Савченко дихав швидко. Серце в нього калатало.
Він відчував це у вухах. «Дріт там, — сказав Рябий тихо. — Бачиш? Натягнуто».
Черненко посвятив. Побачив. Довга пауза.
— Пастка, — сказав він. Голос був рівний, але щось у ньому зсунулося. Вони стояли на просіці й мовчали.
Попереду темрява і сніг. І чиїсь пастки. «Сапер», — сказав Рябий.
— Павло Левченко, — кивнув Черненко. — База за два кілометри. Я про нього знаю.
«Що знаєш?» — «Тихий. Сам живе. Ні в що не втручається».
— До сьогоднішньої ночі, — сказав Рябий. Вони стояли. Черненко думав…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
