Життя без прикрасБлижче до сьомої вечора ключ заскреготів у замку. Богдан шумно зайшов, скинув черевики посеред килимка й навіть не подумав прибрати їх на полицю. У напівтемному коридорі він якимось дивом не помітив мішків, що стояли в кутку.
— Гей, ти ще тут? — гукнув він, зазираючи в сяючу чистотою кухню. Мийка була суха, а плита блищала.
Оксана була в спальні. Почувши чоловіка, вона встромила обличчя в подушку й видала нарочито жалібний зітх, схожий на приглушене ридання. Богдан розплився в задоволеній усмішці. Картина цілком відповідала його очікуванням: покинута дружина плаче, а він, сильний і непохитний, розпоряджається її долею.
У вітальні горів лише торшер, заливаючи кімнату теплим світлом. Богдан важко опустився в дороге велюрове крісло, яке особливо любила Оксана, стягнув куртку й недбало кинув її на диван. Потім із блаженним зітханням закинув ноги в шкарпетках на блискучий журнальний столик.
Діставши смартфон, він одразу вибрав контакт матері. Лідія відповіла майже миттєво, ніби весь вечір чекала дзвінка з телефоном у руках.
— Богданчику, ну як там? Звільнила вона квартиру? — голосно спитала свекруха.
— Усе, мам, вона майже з’їхала! — похвалився Богдан, ліниво провівши долонею по животу. — Зараз замкнулася в спальні й плаче в подушку. Завтра перевезу сюди Мар’яну, і нарешті заживемо нормально.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.