Оксана слухала наступний пункт порядку денного, але частина її уваги вже була зайнята іншим. Не Андрієм. За довгим столом сиділа ще одна людина, яку вона впізнала не відразу. Він змінився, постарів, став важчим в обличчі, але голос, профіль і звичка тримати ручку вертикально між пальцями залишилися тими самими. Його звали Тарас Ілліч Савчук. Один із ключових учасників майбутнього консорціуму, великий забудовник із бездоганною на перший погляд репутацією.
Оксана бачила його ім’я в документах. Знала частки, активи, публічну історію. Але в тому самому архіві, де знайшлася інформація про Андрія, було ще дещо. Не пов’язане з «Будресурс-77». Там миготіла компанія, в якій Савчук брав участь через довгий ланцюг володіння. Кілька років тому вона фігурувала у справі про виведення коштів через фіктивні субпідряди. Справу закрили без гучного фіналу. Строки, брак доказів, тиха архівна полиця. Але слід у документах залишився.
Оксана не збиралася порушувати це сьогодні. Інформація лежала в голові як запасний факт, як деталь, якій поки не було куди стати. Так їй здавалося — доти, доки Савчук не запропонував схему розрахунків через проміжний фонд. На перший погляд вона була зручною: оптимізація платежів, спрощення взаємодії з підрядниками, прозорий контроль. На другий — надто нагадувала механізм зі старої справи.
Її насторожило не саме слово «фонд» і не бажання спростити розрахунки. У девелоперських проєктах складні фінансові конструкції траплялися постійно, і далеко не кожна з них була нечистою. Насторожила інтонація Савчука: надто гладка, заздалегідь зачищена від сумнівів. Він говорив так, ніби вже чув усі можливі заперечення й приготував для них красиві, але порожні відповіді. Оксана слухала не лише його, а й кімнату. Кілька людей кивнули надто швидко. Павло Ілліч дивився в папери трохи довше, ніж зазвичай.
Вона нічого не сказала. Лише зробила в блокноті три короткі слова…
