Наступного ранку мама вперше за весь час принесла мені каву. Вона зварила її в старій мідній турці, поставила чашку на журнальний столик і затрималася біля дверей. Пальці в неї помітно тремтіли, а погляд раз у раз повертався до моїх рук.
Я відпив зовсім трохи. Замість звичного смаку відчув різку хімічну гіркоту й одразу зрозумів, чому мама не йде. Прикривши очі долонею, я вдав ще один великий ковток; вона уважно простежила за кожним рухом і лише після цього попрямувала до ванної.
Кілька секунд чашка лишалася біля моїх губ, а ми мовчки спостерігали одне за одним. Мама намагалася виглядати байдужою, але надто напружено тримала блюдце й майже не кліпала. Страшним був не так смак напою, як спокій, з яким рідна людина чекала, чи подіє доданий засіб.
Щойно її кроки стихли, я дістався кухні й вилив напій у раковину. На дні чашки лишився густий брудно-білий осад із крупинок, що розчинилися не повністю. Отже, рідним набридло чекати природного кінця вигаданої хвороби, і хтось вирішив наблизити його власними руками.
Я діяв так само зібрано, як під час роботи з небезпечним предметом. Сфотографував осад із кількох боків, потім лезом обережно зібрав його в маленький пакетик із застібкою. Пакетик сховав у внутрішню кишеню службового рюкзака, куди домашні зазвичай не зазирали.
Лише закінчивши, я помітив, що долоні вкрилися холодним потом. На службі небезпека зазвичай мала зрозумілу форму й вимагала відомої послідовності дій. Тут же загроза мала мамине обличчя, ходила знайомою кухнею й могла знову з’явитися в будь-якій тарілці чи склянці.
Ближче до полудня я покликав усіх до вітальні. Сперся плечем об косяк, зробив дихання нерівним і повідомив, що лікарі радять обговорити паліативну допомогу. Найближчої неділі до нас нібито має прийти фахівець, щоб поговорити про мій останній догляд.
Рідні намагалися зберігати скорботні обличчя, але їх видавали швидкі погляди. Вони майже вітали одне одного мовчки. Ніхто з них не здогадувався, що зустріч, яку вони сприйняли як початок моїх похоронів, стане початком їхнього власного викриття.
Кілька годин я пролежав на дивані, дивлячись у стелю. У пам’яті знову звучав мамин діловий розрахунок, Павлові плани на бізнес і веселий голос Христини, яка обговорювала весілля поруч із нібито вмираючим братом. Просто поїхати до нової квартири й обірвати з ними зв’язок уже здавалося недостатнім: вони підробляли папери, заклали моє життя кредиторам і спробували отруїти мене.
Я розумів і інше. Якщо діяти з люті, можна самому опинитися за тією межею, яку вони перейшли. Потрібна була допомога людини, здатної зберегти холодну голову, і на світанку я згадав слова побратима Сергія: добрий сапер від загиблого відрізняється тим, що вчасно кличе підмогу.
Сховавшись на задньому дворі за кущами бузку, я набрав його номер. Сергій відповів майже відразу, почув, що йдеться про термінову небезпеку, і перестав ставити звичні запитання. Я розповів йому про вигаданий діагноз, батькові документи, розмови за зачиненими дверима й підозрілий порошок у каві.
Він слухав мовчки. Після мого останнього слова в слухавці надовго зависла важка пауза, а потім Сергій заговорив спокійним, жорстким голосом: звелів фіксувати кожну репліку, зберігати документи й за жодних обставин не відповідати злочином на злочин. Я мав поводитися як і раніше й не дати рідним зрозуміти, що їхній задум викрито…
