Уранці я непомітно вибрався з дому й поїхав до старої бібліотеки сусіднього міста. За комп’ютером у дальньому кутку читальної зали зареєстрував нову пошту й створив захищене хмарне сховище, доступу до якого родина не мала. Туди вирушили записи нічних розмов, відео зі зізнаннями Павла про підроблені дипломи й фотографії осаду з кавової чашки.
Літня бібліотекарка Віра кілька разів поглядала на мене поверх окулярів. Я пояснив, що збираю матеріали для складного дослідницького проєкту, і вона більше не ставила запитань. Коли останній файл завантажився, тривога вперше трохи послабла: тепер навіть зникнення телефона чи рюкзака не знищило б доказів.
Я перевірив архів двічі, відкрив записи в новому вікні й переконався, що вони відтворюються. Кожному файлу дав нейтральну назву з датою та часом, щоб пізніше не переплутати послідовність. Монотонна робота повертала самовладання: замість безладного жаху переді мною складалася хронологія конкретних вчинків.
Додому я повернувся близько першої дня. Батько сидів на кухні перед новою стосою паперів і зустрів мене усмішкою, яка не торкнулася його холодних очей. Цього разу він пропонував підписати медичну довіреність, нібито необхідну кожному пацієнтові у тяжкому стані.
Діставши телефон, я зробив вигляд, що читаю повідомлення, а сам увімкнув фронтальну камеру. Потім узяв ручку й знову вдав слабкість: пальці тремтіли, дихання збивалося, підпис вийшов розмашистим. Камера зафіксувала нас обох і короткий спалах тріумфу на батьковому обличчі, коли він ховав документ до теки.
Увечері я вийшов на ґанок і почув гучний сміх із гаража. Павло, добряче напідпитку, розмовляв телефоном, знову вихвалявся звільненням і обіцяв скоро купити позашляховик. А потім вимовив фразу, після якої мені довелося вхопитися за поруччя.
— Цей простак і гадки не має, що ми все прорахували ще кілька місяців тому, — казав він. — До його приїзду вже знали, кому скільки дістанеться.
Виходить, моя брехня про хворобу лише змінила строки. Вони чекали виплати задовго до відпустки й сподівалися, що зі служби я не повернуся. Саме тому на святковому порозі їх приголомшив не мій стан, а сам факт, що я стою перед ними живий.
Я безшумно повернувся до вітальні й довго сидів на дивані, стиснувши скроні долонями. Уранці підкинув їм іще одну приманку: за чаєм повідомив, нібито показники крові починають приходити в норму, а організм несподівано бореться. Мамина чашка завмерла біля губ, і на її обличчі майнула відверта паніка.
Христина сухо порадила не будувати ілюзій. Батько нагадав, що тимчасове поліпшення нічого не означає, а Павло заговорив про потребу гідно прийняти неминуче. Вони ніби змагалися, хто переконливіше відбере в мене надію.
Після обіду я побачив на кухонному столі відкриту ритуальну теку. Мама, очевидно, вийшла на подвір’я й забула її прибрати. Я перегорнув сторінки й виявив не лише найдешевший пакет послуг, розрахований на малозабезпечених, а й акуратні записи на полях.
Мама зазначила, що агентству можна не платити наперед: гроші надійдуть на транзитний рахунок уже після смерті. Нижче вона відняла мінімальні витрати й поділила залишок на три частки — собі, батькові й Христині. Окремих рядків для спогадів, жалю чи хоча б гідного прощання не було. У їхніх розрахунках моє життя перетворилося на просту арифметичну задачу…
