— Здається, бачила. Учора сиділи на сходах навпроти. Я хотіла винести їм хліба, але вони втекли. Бідні діти, зовсім промоклі були.
Стефан подякував їй і знову вийшов під дощ.
Він ішов мокрою бруківкою, хоча міг би їхати. Чомусь здавалося, що в машині він пропустить важливу тінь, маленький слід, уривок дитячої присутності. Кожна арка, кожен навіс, кожен темний куток міг приховувати Міру й Лею.
Біля одного старого мотелю коло води він зупинився. Назва, написана облупленою фарбою, здалася знайомою. Саме вона миготіла в одній зі старих квитанцій Еліни.
Усередині пахло гасом, вогкістю і пліснявою. За стійкою стояв сутулий господар, над ним хиталася жовта лампа.
— Двох дівчаток не бачили? Маленьких, схожих одна на одну?
Господар знизав плечима.
— Тут усякі ховаються від дощу. Тиждень тому дві малечі ночували під навісом. Уранці пішли.
Стефан уже повернувся до виходу, коли помітив стенд зі старими оголошеннями. Серед пожовклих аркушів висів дитячий малюнок: дві дівчинки тримають у руках лілії. Внизу олівцем було виведено: «Мамо, ми все ще тут».
Він торкнувся паперу. Зі стелі зірвалася крапля й упала просто на напис, розмивши його край.
Серце боліло нестерпно, але тепер Стефан знав: він іде правильно.
Дім зустрів його темрявою. Він довго стояв біля сходів, дивлячись нагору, туди, де за зачиненими дверима залишалася кімната Еліни. Три роки він оминав її стороною. Надто страшно було ввійти туди, де кожна річ могла заговорити її голосом.
Але тієї ночі він піднявся.
У кімнаті пахло сухими квітами й парфумами, слабкий аромат яких досі зберігався в тканинах. На столі стояло дзеркало, поруч лежала ручка і невеликий записник у м’якій обкладинці.
Стефан відкрив його тремтячими руками.
На першій сторінці Еліна написала: «Любити — означає вміти будувати заново».
Далі йшли дати, короткі записи, уривки думок.
«Сьогодні зустріла двох дівчаток біля старого причалу. Батько п’яний. Дім майже зруйнований. Вони злякалися мене, але усміхнулися, коли я показала їм кошеня».
Наступний запис був довший…
