— Це ви, — сказав він. — Тоді ваша мама подивилася на вас і сказала: «У цих очах живе моє світло».
Міра взяла фотографію тремтячими пальцями. В її очах блищали сльози, але губи усміхалися.
— Отже, тепер це світло має бути для всіх дітей.
Роман кивнув, не намагаючись приховати сліз.
Лея обійняла його й прошепотіла:
— Мама казала, що світло завжди повертається, якщо його не боятися.
Вітер підняв кілька білих пелюсток, і вони закружляли над двором. Дитячий сміх розлітався під відкритим небом, легкий і дзвінкий, як нове життя.
Надвечір усі разом пішли на кладовище.
Дорога була м’якою після весняного дощу. Біля могили Еліни поставили білі свічки. Дівчатка виклали їх серцем, а Стефан поклав на камінь свіжий букет лілій.
— Еліно, — тихо сказав він, — ти зробила неможливе. Ти повернула нас до життя.
Міра і Лея опустилися навколішки.
— Мамо, ми будемо вчити інших так, як ти вчила нас, — сказала Міра.
— І посадимо ще більше лілій, — додала Лея. — Щоб ти бачила їх згори.
Роман стояв позаду, тримаючи шапку в руках…
