— Дякую, — промовив він зірваним голосом, — за шанс, якого я не заслужив, але тепер постараюся не втратити.
Марта запалила останню свічку.
— Вона живе в кожному, хто навчився прощати, — сказала вона.
Вітер пройшовся пагорбом, підняв легкі білі пелюстки, і вони злетіли в небо, мов маленькі світлі птахи. Стефан подивився вгору.
— Бачиш, Еліно? — прошепотів він. — У нас знову є дім. І в ньому звучить сміх.
Він узяв дівчаток за руки. Роман пішов слідом. Сонце пробивалося крізь гілки, лягало на доріжку м’яким золотим світлом.
І тієї миті Стефан зрозумів: смерть не здатна знищити те, що було посіяне серцем. Любов іде не в землю — вона проростає в тих, кого колись зігріла.
Лілії знову розквітнуть. І разом із ними житиме Еліна.
