«Ти вже їдеш додому?»
«Зустріч затримується. Люблю тебе».
Останні слова обпекли найдужче. Аліну знову занудило, але тепер причина була іншою. Він писав «люблю», поки вона носила на шкірі річ, яка могла повільно руйнувати її тіло.
Вона не відповіла. Натомість знайшла найближче відділення поліції й вийшла на наступній станції.
До будівлі вона дійшла майже не пам’ятаючи дороги. Ноги підкошувалися, обличчя перехожих розпливалися, шум вулиці здавався далеким. Непримітне приміщення, черговий за стійкою, запах паперу, холодної підлоги й старих меблів — усе виглядало нереально, ніби вона потрапила в чужий сон.
— Мені потрібно поговорити зі слідчою, — сказала Аліна.
Черговий глянув на її зблідле обличчя, на мокрі щоки й одразу запропонував сісти. За кілька хвилин до неї вийшла жінка трохи старша за сорок — спокійна, зібрана, з темним волоссям, забраним назад, і уважними очима.
Її звали Ірина Петрівна Власова.
Аліна розповіла все. Вечір річниці, подарунок, дивну обіцянку, хворобу, обстеження, поведінку чоловіка, розмову з ювеліром у вагоні метро. Потім тремтячими руками відкрила підвіску й показала капсулу.
Слідча надягла рукавички й уважно оглянула знахідку.
— Це потрібно негайно відправити на експертизу, — сказала вона. — А вас має оглянути судовий медик. Треба взяти зразки крові, волосся, зафіксувати стан. Якщо вплив справді був токсичним, нам знадобляться докази.
— Ви мені вірите?
