Вони розділилися, щоб перевірити більше місць. Один пішов уздовж під’їздів, дослухаючись до будь-якого шереху під дашками, другий рушив до паркану, де вітер збирав сніг у високі нерівні складки. Час почав тягнутися дивно: хвилини здавалися довгими, а години непомітно зникали.
Пальці в рукавичках німіли, щоки палали, горло дерло від постійних криків. Але зупинитися було неможливо. Маруся була домашньою кішкою, звиклою до тепла, м’якого пледа й миски біля кухні. Вона не знала, як пережити такий холод, де шукати прихисток і куди бігти.
З кожним колом по двору надія то спалахувала яскравіше, то слабшала. Варто було снігу зашурхотіти під гілкою, як серце різко здригалося. Варто було нахилитися до темної плями біля стіни й зрозуміти, що це лише грудка льоду, як усередині знову все провалювалося. Навіть випадковий скрип снігу змушував їх озиратися з новою надією.
Сутеніло. У вікнах загорялося тепле світло, а їм здавалося майже неможливим повернутися до квартири без Марусі. Вони знову й знову проходили повз власний під’їзд, ніби кішка могла з’явитися саме там, але на порозі лишався тільки сніг, і це мовчання ставало важчим за будь-які слова…
